Субота, 14 травня 2011 11:49

Кому ж пишуть листа запорожці?

Written by

Кому ж пишуть листа запорожці на знаменитій картині Іллі Рєпіна?

Це питання коли не хвилює, то конче цікавить вітчизняних істориків, літераторів, мистецтвознавців і сьогодні, хоча від дня завершення написання (творчий процес тривав аж тринадцять років!) цього всесвітньо відомого полотна великого майстра пензля уже минуло рівно 120 літ.{jcomments on}

За допомогою безперечних фактів і логічних припущень спробуємо й ми підняти щільну завісу над історією написання, дивної трансформації назви безсмертного творіння нащадка козацького роду Іллі Юхимовича Рєпіна.

Шукайте витоки  - у Гоголя

А допоможе нам у цій нелегкій справі інший велет творчого духу із глибоким козацьким корінням, якого художник обожнював, і, ще до того, як почав писати свою відому картину про запорожців, за власною ініціативою написав портрет свого великого земляка-українця.

Як  відомо, ще з юних літ (з 1826 року) Гоголь вів зошит-щоденник, який назвав «Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия». Сюди він старанно переписував українські пісні, народні прислів’я і приказки, інші фольклорні твори, звичаї, обряди, уривки із шанованої ним поеми «Енеїда» Івана Котляревського.

Та  найцікавішим для нашої історико-літературної розвідки виглядає той факт, що (і це «жирно» підкреслює дослідник творчості і життя письменника, літератор із Донеччини Віталій Куприієнко) рукою майбутнього автора безсмертного творіння «Тарас Бульба»         була записана «Вирша, говоренная гетьману Потемкину запорожцями».

Саме тут, здається, і криються нетлінні зерна правди про відому картину, а точніше – варіант її первинної назви, Іллі Рєпіна, яку уже після смерті художника з політичних міркувань, м’яко кажучи, перейменували російсько-радянські ідеологи “во благо белокаменной».

А нова назва картини свідчила уже про те, що козаки, виходить, писали свого в’їдливого листа не фаворитові Катерини Григорію Потьомкіну в Росію, а султану – в Туреччину.

Теоретики і практики марксизму-ленінізму, «сократи» сталінізму у Москві добре розуміли, як небезпечно нагадувати народу України про зневажливе ставлення наших славних пращурів-запорозьких козаків до представників російськоімперської влади.

Але в сім’ї воістино козацького роду Гоголів-Яновських, звісно, достеменно знали і добре пам’ятали, коли їх предки, запорожці, справді писали того знаменитого, переповненого козацько-народним сарказмом послання. І про це, певне, сиві нащадки переказували, передавали, як у спадок, своїм дітям, онукам. Тоді в народі, безумовно, знали, що конкретний адресат гострого листа, писаного гуртом на Січі, - «пройдисвіт-боярин, Катькин фаворит» Потьомкін, а не султан зі Стамбула. Безумовно, мали знати й про те, що це було своєрідною влучно-дотепною відповіддю запорожців на неодноразові погрози Потьомкіна «підгребти» під себе дієве й хоробре козацьке військо, як-то кажуть, за гетьманувати на Січі.

Але в той час, коли Рєпін працював напружено над своєю картиною, клав на велике полотно останні мазки, дати їй «первісну»  назву, що логічно випливала зі згаданого вище зошита-записника молодого Гоголя – «Запорожці пишуть листа російському боярину Потьомкіну», - означало  коли не смертний вирок, то каторгу, гоніння впродовж усього життя. Ось за таких небезпечних умов і змушений був наш Ілля Юхимович дати своєму геніальному творінню, так би мовити, нейтральну назву – «Запорожці». Саме під такою назвою картина, як стверджують історики, мистецтвознавці, й була відома у світі, у колишньому СРСР аж до 1949 року. Запам’ятаймо це!


Давайте мислити логічно

А тепер, братове-українці, давайте митикувати: яким же таким дивовижним чином лист, що направлявся у сонячний Стамбул, потрапив на холодні береги Неви і набув такого швидкого і широкого розголосу? Тут, як кажуть, «щось не те»… Адже це могло статися, висловлюючись дипломатично, з почуттям легкої іронії, у рік російсько-турецької дружби, «в порядку обміну культурними цінностями». А такого часового проміжку-вікна у вічно напружених стосунках між двома ворогуючими державами із загарбницькими «замашками» важко віднайти навіть за великого бажання.

Та й чи буде сам султан, отримавши на свою адресу у Стамбулі такого, м’яко кажучи, брутального листа, «тиражувати» його по всьому світу, не забувши і Росію? Цілком вірогідно. А точніше - звичайно, що ні! Адже він, врешті, не дурень, та й гонор-гордість, відповідні його високій «посаді», мав би мати. То ж із цього можна зробити цілком логічний висновок: гостровідверте послання запорожців опинилося у столиці Росії тому, що воно саме туди й відправлялося. Тому саме із Росії нас повідомили про зміст цього листа. Але при цьому «перевівши стрілки» його адресата з півночі на південь – у ворожий Стамбул.

Про цю дипломатичну аферу росіян тоді всі добре знали в Україні. Безперечно, інформація про те, що запорожці писали листа саме Потьомкіну, була добре відома і їх гідному нащадку, художнику зі світовим іменем Іллі Рєпіну, якого надихнули на написання історичної картини спогади старих козаків, веселі оповідки старих друзів. І звичайно ж, великий вплив на його творчість літературної спадщини улюбленого письменника, проникливого історика України Миколи Гоголя. Не міг він не знати і про запис «Вірши» молодим Миколою у свій ранній зошит-книгу.

Уважно ознайомившись із текстом, який подають нам із Росії за оригінал листа козаків, можна дуже засумніватися в його достовірності. Спеціалісти зауважують, що існують декілька версій цього ніби історичного документа, до яких ліплять-приписують різні дати – 1667, 1696-1713 роки. Різниця – відстань між першою і останньою – просто вражаюча – майже півстоліття! Ніби і різні підписи під листами – отаман Захарченко, кошовий Сірко, як і його адресати-султани – від Ахмедів до Мехмедів. Виникає резонне питання: чи не робилося це зумисне, щоби вкрай заплутати на шляху до пошуків істини нащадків славних запорожців, так би мовити, відвести удар історії від себе?

І все ж факти сьогодні свідчать уперто: лист переробляли неодноразово, намагаючись зробити його правдоподібним – «на український лад», з козацькою «родзинкою». Хоча за основу автори фальсифікації, очевидно, все ж брали справжній текст листа, писаного запорожцями на адресу Потьомкіна.

Отож, за логікою, випливає, що свого нищівного листа козаки писали саме царедворцю Потьомкіну, якого добряче знали, дошкульно і влучно прозвавши за своїм давнім звичаєм відповідним принизливим прізвиськом.


Погляд  зблизька на Нечесу Грицька

Хитрий політикан Потьомкін уже давно підступно улещував  Запорозьку Січ. Частенько тут бував, висловлював козакам, бурхливо висловлював свій захват запорозькою вольницею, по панібратськи пив-гуляв із козаками. Майбутній князь Григорій Потьомкін-Таврічеський так «загостювався» у козацьких куренях, що втратив належний світський вигляд, перестав доглядати за собою. Отож, за збиту свою перуку і отримав від козаків належне прізвисько – Грицько Нечеса.

Написавши згодом підлесливого листа до кошового отамана Петра Калнишевського, де «розливався» у своїй любові та повазі до запорожців, отримав у травні 1772 атестат про прийом його у козаки. Під іменем Грицька Нечеси генерал-майор Потьомкін того ж року був приписаний до запорозького Кущевського куреня. Зауважимо, що чин генерал-майора тоді прирівнювався до гетьмана.

Саме до цього хитрющого прохіндея-царедворця, гнилу суть якого вчасно не розгледіли козаки, офіційно виходила ініціатива підпорядкувати запорозьке військо російському царату. Зрозуміло, що грізне військове формування Запорізької Січі не дозволило б московській державі безкарно грабувати Україну, силоміць затягнути її в окупаційну трясовину.

Саме на одну із таких вимог знахабнілого Потьомкіна, певне і написали козаки своє знамените, саркастично-презирливе послання. І називалося воно (увага!) згідно колись написаного юним Гоголем тексту  уже згаданого нами тексту з «Вірши, говоренной гетьману Потьомкіну козаками». Але зміст цієї «Вірши», певне, мав бути більш інтелектуальним і оригінальним ніж той, що подали нам із Москви – як написаний до турецького султана.

Слід нагадати, що якраз у цей час офіційна Росія була конче наполохана повстанням Омельки Пугача – Ємєльяна Пугачова, який зорганізував його у Поволжі. Саме вона і нагадала «боярам» про реальну для російського царства небезпеку – Запорозьку Січ. Так, граф Понін, який проводив дознання за справою Пугачова, доповів Катерині II, що самозванець мав намір із заволзьких степів іти за підтримкою на Січ.

Тож в кінці квітня 1775 року фаворит цариці граф Григорій Потьомкін, який постійно шпигував у козацькому середовищі, запропонував підступно використати для захвату Запорізької Січі російські війська, що поверталися з турецького фронту. Цариця схвалила цю підлу хитрість свого коханця і невдовзі генерал Текелі отримав таємний наказ зненацька захопити Січ, що той і зробив 5 червня того ж року.

Враховуючи чисельну і тактичну перевагу ворога січовики не чинили опору. Частина їх здалася, а інша – через плавні, Дніпром втекла у турецьке володіння, зорганізувавши там так зване Невірне (звичайно ж, царату російському) військо Запорізьке, яке уже воювало на боці турок, жадаючи помсти над руйнівниками рідної Січі.

Та лише через два місяці потому, 5 серпня, Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, як такої, згідно якого навіть саме «употребление слова « запорожский казак» должно рассматриваться, как обида императорской величественности». Про який же панічний страх перед козаками це має свідчити!

Ліквідація Запорозької Січі стала болючою раною українського народу, який відгукнувся на ті події сумними піснями, думами і в яких засуджував реакційну російську політику Катерини II і її підлабузника, одноокого жорстокого пірата українського Дикого Степу, Великого Лугу Гришки Потьомкіна.

Саме усі народні твори, перекази і зародили у свідомого сина рідної землі, козацького нащадка Іллі Рєпіна натхнення, прагнення втілити на полотні колективний образ гордого, волелюбного українського козацтва, у виразну мить зневаги і презирства до російського царату. А ще – захоплюючі розповіді старих запорожців. А ще (і це конче значимо!) – патріотична творчість геніального земляка Миколи Васильовича Гоголя.

А щодо злодійкуватої постаті у нашому розслідуванні Потьомкіна, то коли той помер, його одноплемінник Ф.Розтопчин  писав конкретно «Смерть совершила удачный удар… О нем  сожалеют разве что гренадеры его полка, которые, лишаясь его, лишились привилегий ворожать безнаказанно…». А князь Щербатов стверджував, що у Потьомкіна був увесь набір усіх людських недоліків.

Отож, коли дивитися зблизька на цього князька очима його сучасників і навіть співвітчизників, то його постать має мати досить жалюгідний вигляд, що відштовхує.

Та досить уже про Потьомкіна-Нечесу. Не на його користь наведено вже чимало фактів. Так-то воно так. Та ось тільки чи не соромно, що на нашій українській землі, в уже незалежній Україні, майже на історичних землях запорізьких козаків возводиться помпезний пам’ятник підступному і жорстокому руйнатору славної Січі: при незрозумілому мовчанні нащадків запорожців. Ганьба! А чи не так, сучасні панове козаки?..


Одвічні фальсифікатори історії

Та повернімося до Рєпінської картини. Підсилимо наші пошуки істини останнім стверджуючим фактом того, що козаки не писали свого листа султану. І допоможе нам у цьому все той же вельмишановний – чи не символічно! - Микола Васильович Гоголь. У другому томі зібрання творів геніального письменника, що побачило світ у московському видавництві «Художественная литература», можна вичитати, що ще в 1947 році ця картина Іллі Рєпіна мала лаконічну назву – «Запорожцы».

Що ж це, люди добрі, виходить? Що в педантному, наскрізь цензурованому виданні необачно переплутали назву всесвітньовідомої картини? Чи до того часу ще не придумали нової з байки про турецького султана. А чи це був лише перший етап фальсифікації назви цього полотна?

Скоріше за все так сталося тому, що минало лише неповних двадцять літ після смерті художника, і, ще багато хто знав від дідуся Рєпіна, кому ж справді писали козаки відомого в народі листа. Отож, певне, тому і не вистачило нахабності оголосити картину під фальшиво політичною назвою, яку маємо і сьогодні – «Казаки пишут письмо турецькому султану».

Таким чином, маємо вагому підставу стверджувати, що згадану вище назву придумали картині і розповсюдили її московські ідеологи в 50-60-х роках минулого століття. І саме тоді ця картина була успішно розтиражована від засобів масової інформації до всіх будинків культури в колишній УРСР.

Чи могло статися таке неподобство, м’яко кажучи. А чому б і ні. Адже Московія за всі часи свого існування тільки займалося, що підступно і в той же час цинічно цупила  історію сусідів. Найбільше у цьому, з дозволу сказати процесі, постраждала найближча географічно і найбагатша історично Україна. Найбільша ж, глобальна фальсифікація історії Русі розпочалася саме в часи правління Катерини II, пам’ятник якій, до речі, теж нещодавно поставили (за що?!) на українській землі. У спеціальному указі від 4 грудня 1783 року було сказано: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России... по известному, довольно своеобразному плану». Що й зробили вірнопіддані вчені-лакеї на чолі із нащадком золотоординців Карамзіним.

Ось такі справи у галузі багатовікової фальсифікації історії.

Кому ж писали свого «колючого» листа запорожці з відомої картини Іллі Рєпіна? Певне, Потьомкіну-Нечесі?  Що мали, ми, здається, все сказали! Черга – за істиною.

Юрій Доценко,

член  Національної спілки письменників України

м.Донецьк

Прочитало 15464 разів Остання змінена на Понеділок, 17 грудня 2012 22:10