Прес служба

Прес служба

Субота, 23 серпня 2014 09:30

З Днем Незалежності України !

Любіть Україну, як сонце, любіть, 
як вітер, і трави, і води… 
В годину щасливу і в радості мить, 
любіть у годину негоди. 

 
Володимир Сосюра.
Четвер, 29 травня 2014 00:00

Пам'ятник Т. Шевченкові в місті Таллінн.

29 травня в приміщені Посольства України в Естонії відбулася чергова зутріч правління фондації імені Тараса Шевченка яка була організована для збору коштів на будівницво пам'ятника у місті Таллінн.  Були підведені підсумки роботи фундації та розлянені нові пропозиції що до роботи фонду.

Субота, 17 травня 2014 00:00

Українська школа .

В українській недільній школі "Надія" м. Таллінн, яка працює при Асоціації українських організацій в Естонії. Уже з 2001 року стало традицією у травні світкувати закінченя навчального року. Пані Ала Інно- Якименко учителька української мови приймала іспити у учнів в присутності батьків, для яких це буд відповідальний день. Також був традиційний концерт який підготували учні школи. Батьки подякували вчителям школи за роботу та  українознавство пані О. Мамутовій, музика пані Л.Одес, українська мова пані Ала Інно-Якименко, директору пану В.Паламар.
Чикаємо наступного навчального року дітей до школи, зареєструватись можна за телефоном 6006768. 
П'ятниця, 01 листопада 2013 16:32

Навчання в Данії.

З 19  по 27 жовтня 2014 року, молоді лідери Спілки української молоді в Естонії відвідали місто Копенгаген для навчаня та отримання досвіду з веденя суспільницької роботи.
У мандрівку відправились для участі в поєкті Ала Інно- Якименко вчитель української недільної школи та активні сумівки Аріна Паламар та Даша Інно.
 
Прес служба СУМЕ  
Середа, 09 жовтня 2013 19:20

До 75-х роковин Великого Терору

Згинув цвіт калини на соловецькім морозі

Від Києва до Соловків десь дві з половиною тисяч кілометрів – непрохідними лісами, карельськими болотами, Білим морем. У 1930-ті, відомі як роки Великого Терору, цим шляхом-етапом пройшли десятки тисяч українців. Учені, поети й письменники, перекладачі, театральні діячі, освітяни, інженери, селяни, заарештовані за надуманими обвинуваченнями, знемагаючи, несли свій хрест на соловецьку Голгофу і під п’яний регіт енкаведистів були замучені голодом та непосильною працею у концтаборах, по-звірячому биті  й принижувані, розстріляні-розіп’яті лише за те, що народилися українцями, жили на землі, яка від початків стала історичною антитезою бездуховності, з якої й виросла тоталітарна система. 

«Хтось прикладом у спину – йди! Вас чимало!»

(Євген Плужник, 1898-1936)

Більшовицько-комуніста ідеологія, що витворила особливі концтабори для цивільного населення, де знищення людини, не кажучи про її гідність, було поставлено на конвеєр, людиноненависницька за своєю суттю. У перші ж дні існування радянської країни «червоний терор» став державною доктриною, а слова Владіміра Лєніна «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини» - керівництвом до дії каральних органів.

 За життя творця нової Росії створюється 700 виправно-трудових закладів. У переліку їх за номером один – Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). На островах, відмежованих від материка Білим морем, яке більшовики, тільки-но прийдуть сюди, перейменують на Червоне, за якихось сто шістдесят кілометрів від Полярного кола, якомога далі від людських очей ОДПУ-НКВС створить полігон, де методично відпрацьовуватиме організацію ізоляції від суспільства потенційно небезпечних для системи (освічених, прогресивних, розумних, з власною думкою, стійких до комуністичного шаманства) людей, їхню охорону, практику розстрілів й технологію поховання тисяч жертв. Юрій Бродський, автор книги «Соловки. Двадцать лет Особого Назначения», що вийшла 1998 р. у Мілані, стверджує: енкаведисти обговорювали й можливість застосування тут для масових убивств отруйних газів.

Визначивши можливості використання для будівництва соціалізму примусової праці й необхідні для підтримання життя в арештантах норми харчування, чекісти звітували, що на Соловках діє індустрія виховання громадян з принципово новою свідомістю – радянською. І вважали, що створили «Фабрику людей». В’язень Михайло Никонов назве ту фабрику з її лісоповалами і біломор-каналами «адстроєм».

Історія «адстрою» розпочалася 20 травня 1920 року, коли на території багатого Соловецького монастиря, заснованого у першій половині 15-го століття кількома ченцями, створюють табір-радгосп, де «суровая климатическая обстановка, трудовой режим и борьба с природой будут хорошей школой для всяких порочных элементов». Ними стають військовополонені, учасники громадянської війни. За три роки їх змінюють соціалісти, меншовики, анархісти, виявлені каральними органами білі офіцери, представники царської аристократії та старого держапарату. Змінюється і назва закладу – на Соловецький табір особливого призначення. У 1937 р. «СЛОН» перетворюється на «СТОН» - «тюрьму особого назначения», керівники якої, упевнені в своїй безкарності і праві робити з людьми що заманеться, любили повторювати: на островах «власть не совецкая, а соловецкая». Тут уже давно «перевиховують» представників національних партій, «шкідників», церковників, «диверсантів», «шпигунів», куркулів.

Член української делегації, яка цього року 5 серпня, у день початку Великого Терору, вшанувала пам’ять закатованих співвітчизників в урочищі Сандармох і на Соловках, Юрій Ткач із Білої Церкви біля козацького хреста на символічній могилі страчених українців згадав і про свого прадіда, якого червоноармійці у 1933-му забрали від коня прямо з поля. Родину розкуркулили, а селянина відправили на північ. Повернувся у 36-му. За кілька місяців його звинуватили у антирадянській агітації, 19 липня заарештували, а 15 серпня без суду і слідства, рішенням «трійки» розстріляли у Биківні.

«Кривавий деспот випив очі нам»

(Михайло Драй-Хмара, 1889-1938)

Через Соловки і пов’язані з ними карельські табори – Вайгач, УхтПечЛаг, БелБалтЛаг -- пройшов майже мільйон ув’язнених. Скільки серед них було українців, достеменно не відомо. Як кажуть дослідники з російського «Меморіалу», табірні архіви, скоріше за все, будуть засекречені вічно. Якісь матеріали вони встигли вихопити у «період відлиги» – на початку 1990-х, якісь продовжують збирати, залучаючи до пошуку родичів репресованих. Інколи, радіють, і таланить. Цього літа одна із працівниць музею СЛОНа, обмірюючи стару напівзруйновану будівлю на сусідньому із великим Соловецьким острові, знайшла на горищі серед сміття кимось акуратно складену і сховану картотеку в’язнів. У ній – 50 анкет із прізвищами, іменами, роками народження, місцем проживання, статтями звинувачення. В іншому місці натрапила на невідправлені листи каторжан і листи, адресовані їм, але прочитані лише охоронцями. А втім, де саме зроблено знахідки, дослідниця не розповідає – нині ліпше, вважає вона, це тримати у таємниці.

Під час круглого столу, що відбувся на острові з ініціативи Соловецького музею-заповідника у дні Пам’яті жертв політичних репресій, говорили про те, що, попри існування в Російській Федерації державної програми з увічнення імен загиблих у таборах смерті, більша частина інформації про них для учених і дослідників недоступна.

Тож визначити кількість українців, які пройшли Соловки, просто неможливо. Хоча, аналізуючи розстрільні списки, можна зробити висновок: їх було таки багато. Поіменно відомі 1111 в’язнів, страчених у Сандармосі в період від 27 жовтня до 4 листопада 1937 року. Серед них – 290 українців чи вихідців із України. Майже кожен четвертий. У лютому 1938-го, за протоколом № 303 особливої трійки НКВС у Ленінградській області, підписаним Михайлом Литвином, євреєм із Забайкалля, більшовиком із 1917 року, було страчено 198 чоловік. Кожен п’ятий – українець чи виходець із України.

У одній із зал музею увагу відвідувачів привертає стенд із десятком фотографій репресованих та короткими відомостями про них. Читаємо: «Іваненко Федір Миколайович, українець, 1985 р. н., із селян Архангельської області; Цимбалюк Михайло Пилипович, українець, безпартійний, обліковець». Звідки, невідомо. Науковий співробітник музею Ольга Бочкарьова під час екскурсії зауважує, що в’язням треба було мати сміливість, щоб у анкеті написати: «українець». Знаючи особливу ненависть енкаведистів до «хохлів», люди інколи приховували свою національність чи називалися росіянами. Сподівалися на пом’якшення ставлення, та нікому це не допомогло.

Серед жертв ленінсько-сталінського режиму – мільйони людей різних національностей: естонців, литовців, чеченців, росіян, євреїв, фіннів, карелів.

Багатьож із них звинувачували в шпигунстві. Викривали «шпигунів» за прізвищами – якщо прізвище закінчувалося на - нен – це був фіннський «шпигун», якщо на -ський – польський. У ті часи масово виявляли китайських, японських, британських «шпигунів», агентів трохи не всіх розвідок світу, діючих і придуманих у застінках НКВС.

Корінних мешканців Карелії, на території якої відбувалися численні ростріли, – карелів, фіннів і вепсів -- зараховували не тільки до «розвідників», а й «шкідників» та «диверсантів». У книзі «Карелия-37, идеология и практика террора» член «Меморіалу» Іван Чухін писав про те, що з репресованих у автономії фіннів було ростріляно 90,7 відсотка, карелів – 88,1. Якщо, за даними перепису 1920 року, на території АРК карели становили 43% населення, то, за підсумками перепису 2010-го, – 7,4. Фіннів у Карелії тепер проживає трохи більше відсотка, а вепсів, які понад тисячу років заселяли Прионежжя, - 0,5%, або ж 3423 особи (у 1897 р. їх було 3,5 %). 

Я пручатимусь – не хочу за грати, не хочу!»

(Микола Хвильовий, 1893-1933)

Відчувши смак крові, більшовики з кожним роком усе більше розкручують молох червоного терору. У 1923 році на острови привозять 3 тисячі в’язнів, у 1928/29 - 10 тисяч, у 1929/30 – 15.834, а у 1931 – вже 71 тисячу. Щомісяця на Соловки приходять по кілька етапів - 200, 400, 600 чоловік, розповідає Ольга Бочкарьова.

Забравши у монастиря все його господарство – млини, пилораму, кузню, цегельню, майстерні, флот (крім риболовецьких човнів, мали три великих пароплави для перевезення паломників), а ще ферми і ботсад, гідроелектростанцію, літографію, метео- і радіостанції, -- енкаведисти створюють радгосп і хочуть зробити його надприбутковим. Для цього потрібна «рабсила» - фахівці з високим освітнім і професійним рівнем. Знайти таких у наукових інститутах, кострукторських бюро чи на виробництві для наркомів Ягоди і Єжова не проблема. Етапом ідуть на Соловки інженери, архітектори, професори зі світом ім’ям, кваліфіковані робітники, ті, чиїми руками тут запустять механічний, шкіряний і гончарний заводи, «Йодпром», «Кустпром», «Пушхоз». Чималі прибутки даватимуть «рыцарям без страха и упрека» розробка торфу, лісозаготівля, розведення риби, будівництво Кемь-Ухтинського тракту й інших «строєк соціалізму». На 1 жовтня 1929 року вартість острівних підприємств «СЛОНа» сягне 4 млн 860 тис. рублів.

Заробляли енкаведисти і на продажу людей. Дослідник із Петрозаводська Юрій Дмітрієв (саме він натрапив на розстрільні ями у Сандармосі) цитує книгу колишнього в’язня В. Чернавіна «Записки вредителя». До арешту він працював у одному з трестів Мурманська, який командирував комуніста Л. Т. Богданова у Кемь купити в управлінні «СЛОНа» потрібних інженерів. Комуніст захоплено розповідав: «Представьте себе, там (у соловецькому таборі – Авт.) так и говорят: «продаем», «при оптовой покупке скидка», «первосортный товар», за такого-то в Архангельске 800 рублей в месяц дают, а вы 600 предлагаете! Товар-то какой. Курс в высшем учебном заведении читал, солидные печатные труды имеет, директором огромного завода был, одним из лучших инженеров считался, и десятилетник по статье 58 пар.7 (сослан на каторгу на 10 лет за «вредительство»), значит, работать будет что надо, а вы 200 рублей жалеете. Я все-таки доторговался, они уступили, потому что мы 15 инженеров оптом взяли». 

У перші роки існування СЛОН переходить на самоокупність, а з розширенням лісоповалу, будівництвом маслозаводу, нових ферм дає чималі прибутки, і його включають у трирічні та п’ятирічні плани. В’язнів швидко перетворюють на рабів і змушують працювати до скону. «От заключенного нам надо взять все в первые три месяца, а потом он нам не нужен», -- навчав колег по вбивствах енкаведист на прізвище Френкель. Ці слова, як символ єжовщини з її страхітливим, небаченим людожерством, тепер на одному із стендів соловецького музею. 

Ті, хто дивом вижив і вирвався з табору, пригадують, як працювали радянські раби. Робочий день на лісоповалі тривав десять годин. Підйом о четвертій, сніданок – шматок чорного хліба і кварта окропу, і… за сокиру. Під наглядом десятника, одного або й двох чекістів за день треба було спиляти і витягти до дороги 13 двометрових колод завтовшки 20-30 сантиметрів. Люди, наче коні, впрягалися в мотузки і тягли ті колоди (серед табірних професій була й така, що називалася «кінь»). Мороз і крижаний вітер, морок, бо ж узимку сонце на Соловках виглядає на якихось півтори години, відбирають останні сили. Норму виробітку можуть виконати лише молоді й ті, що недавно з етапу. Головний табірний закон: «Хлеб по выработке» -- прирікає на вимирання хворих і слабких. Повну пайку дають лише тим, хто ще має сили працювати. Тим, кого сили полишають, чекіст кричить: «Контра, давай кубики!» і погрожує «поставити на пеньок». Це одна з придуманих енкаведистами кар – каторжанина роздягають до спідньої білизни і примушують, не рухаючись, стояли босоніж у мороз, під пронизливим вітром на пенькові. Багато хто так і замерзав. Тих, хто гинув від холоду, залишали під деревами до весни. І сьогодні на Секирній горі, де був штрафний ізолятор, на деревах можна побачити зарубки, якими позначали місця, де шукати «підсніжники». 

Колишній генерал російської армії І. М. Зайцев (у Шанхаї в 1931 році вийшли його спогади «Соловки») пише, що під час вантаження деревини на баржі каторжани працювали й по шістнадцять годин, стоячи по пояс у холодній воді. Ті, хто протестував проти нелюдських умов утримання і відмовлявся йти на каторжні роботи, калічили себе, були випадки, коли люди відрубували собі ліву руку. У відповідь їх добивали чи відправляли на Секирку, звідки вороття вже не було.

Інформація про те, що відбувалося на Соловках, якось проривалася на волю. На Заході стало відомо про перший розстріл на острові 19 грудня 1923 року, коли політв’язні, протестуючи проти нововведень, відмовилися зайти у приміщення. Охорона почала стріляти. Загинуло шестеро. 29 жовтня 1929 року за півкілометра від монастирської стіни розстріляли вже 36 в’язнів у справі «Кремлівська змова». На цьому місці тепер стоять хрест і величезний валун із надписом «Соловецким узникам». Поряд – кілька невеликих каменів із меморіальними дошками. Першими пам’ятний знак своїм загиблим землякам тут встановили якути. Торік – українці, які приїхали на чолі з головою Київського обласного товариства політв’язнів і репресованих Григорієм Куценком. Цього літа під час ювілейних, 25-х, Днів пам’яті, – російські анархісти. На високому дерев’яному хресті, обкладеному кам’яними брилами, відшліфованими льодовиком, Віталій Мороз, бандурист із української делегації разом із Левом Криленковим із петербурзького «Меморіалу» пов’язали вишитий рушник. Тогорічний, битий вітрами й сніговими бурями, українці забрали з собою, щоб передати до музею.  

Радянський уряд усіляко приховував свої злочини. Коли англійські деревообробники, що купували соловецький ліс, почали знаходити на колодах, під корою, надписи-повідомлення хімічним олівцем, світ заговорив, що в сибірських таборах десятки, а може й сотні тисяч каторжан – їх були мільйони. На публікації у західній пресі Молотов відповідав: «Клевета, сплошные фальсификации, вымысел злобных врагов социализма». І додавав: «Любой американський безработный может позавидовать соловецкому заключенному» (Давор Шустер. Соловки, Соловки… -- Балтимор: «Вестник», 2004). Аби довести, що чорне, це – біле, на архіпелаг влада допускала зарубіжних журналістів. Перед їхнім приїздом, розповідає Ольга Бочкарьова, зносили всі бараки, а в’язнів відправляли у Кемський пересильний пункт, за шістдесят кілометрів від островів. На лісоповал виводили місцевих мешканців, ситих перевдягнених статистів, мовляв, у нас тут вільний, радісний труд. Коли журналісти від’їжджали із Соловків, бараки відбудовували, і рабська експлуатація продовжувалася.

Щось схоже, бутафорне показували і Максимові Горькому, коли той приїхав у табори, щоб написати чергову оду «великому» Сталіну і його економічній системі. У дитячому бараці письменник познайомився з хлопчиками, які «читали» газети. Один із них тримав газету догори низом. Горький це помітив і звернувся до чотирнадцятирічного підлітка. Той попросив дозволу поговорити з письменником наодинці. Після розмови у бараці той вийшов зі сльозами на очах. На вулиці пролетарського письменника вже чекав екіпаж, яким Горький поїхав до начальника таборів на обід, а хлопця розстріляли. Цю історію почув в ув’язненні Солженіцин і описав у книзі «ГУЛАГ».

Соловецькі будні були такими, що для багатьох було невідомо, що краще -- жити чи вмерти. Наглядачі придумували щоразу нові катування. На екскурсії у музеї СЛОНа розповідають, що начальник штрафізолятора Вейс, який прибув на острови наприкінці 1926-го і працював тут до 1929-го, примушував в’язнів на морозі переливати воду з однієї ополонки в другу. Або з місця на місце перекладати колоди, або до хрипоти, до запаморочення кричати лозунги на честь соловецької влади. Відпочинку не було і вночі. Охоронці, взуті у повстяні тапочки, нечутно ходили коридорами, застеленими повстяними доріжками. Невблаганні тіні за найменшу провину відправляли мучеників у штрафну кімнату, посеред якої стояв стілець. В’язень мав сидіти на ньому, поклавши руки на коліна. За найменший порух – стусани, знепритомнів і впав – на Секирку, а звідти, каже Ольга Бочкарьова, за кілька днів на кладовище.

У сто разів тяжче було у соловецьких таборах жінкам. Почесний голова карельського товариства українців «Калина» Лариса Скрипникова збирає відомості про наших землячок, які пройшли тернистим шляхом на соловецьку Голгофу. Більшість із них – молоді, від 20 до 30 років. Розгублених і убитих горем, що розлучило з рідними і коханими, їх жорстоко ґвалтували конвоїри, охоронці, енкаведисти – матюкливі, п’яні й бридкі. Гвалтували на етапах і в таборах. Вагітних звільняли від тяжких робіт лише за кілька днів до пологів, а через місяць після народження дітей знову виганяли працювати. Немовлят забирали в будинки малюка НКВС, потім -- в інтернати НКВС, а звідки в спецшколи, де дітей «ворогів народу» вишколювали в дусі ненависті до всілякої «контри» і відправляли служити охоронцями в концтабори, можливо, навіть у ті самі, які забрали життя їхніх матерів.

У таборі (на великому Соловецькому острові йому було тісно, і він, як ракова пухлина, захоплює острови Муксалма, Заяцьки -- там був жіночий шрафізолятор), Анзер, де в Голгофо-Розіп’ятненському монастирі, перетвореному на госпіталь, від тифу, цинги й інших хвороб померли тисячі каторжан, пройшли «перековку» 300 тисяч людей. Багато хто з них намагався втекти. З острова одна дорога – на човні холодним Білим морем, яким до Кемі шістдесят три кілометри. Спроб було сотні, може, й тисячі. Вдалих – дві чи три. На пошуки втікачів піднімали літаки з материка, кидали загони з собаками. Коли комусь і вдавалося невеликими, вкритими тундрою, островами, що наче намистини на нитці, й дістатися великої землі, шансів на порятунок залишалося небагато. Усе цивільне населення навколишніх сіл і містечок оповіщали про втечу «шпигунів» і «диверсантів», тож пройти непоміченим тут було майже неможливо – одні вистежували й вислужувалися, скуті страхом, інші за премію – торбинку висівок чи круп.

За тисячі кілометрів від Біломор’я відчув увесь жах соловецьких таборів, безвихідь тих, хто гинув на лісоповалах, кого топили у власній крові чи, переслідуючи, цькували собаками, один із найяскравіших поетів доби червоного ренесансу, ініціатор ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) Микола Хвильовий. «У той час як західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії сповнені симпатій до Москви, - писав у своєму листі Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У Сталін у квітні 1926 року, - український комуніст Хвильовий не має сказати на користь Москви нічого іншого, окрім як закликати українських діячів бігти від Москви якомога швидше». Авторові рядків «Я із жовтоблакиттям перший/На фабричний димар заліз» удалося втекти і від Соловків, і від Москви, лише пустивши собі кулю в лоб.

«Стою німий і жити вже безсилий»

(Микола Зеров, 1890-1937)

Українські літератори, які ще в 1922 році заявлять, що «виховувати … пролетаріат винятково на російській мові, це значить затримувати його культурний розвій, це значить робити з нього т. зв. «перевертнів-хохлів» з низьким культурним світоглядом», і «в умовах диктатури пролетаріату ми позбавляємось примусової русифікації», як і вся національна інтелігенція, на думку Сталіна, не заслуговували довіри. У відповідь на заклики про дерусифікацію з’являється таємний циркуляр Державного управління «Про український сепаратизм», який наголошує на необхідності «не обмежитись звичайним спостереженням, а вести активну розвідку серед провідних антирадянських течій». Таких течій чекісти виявлять десятки, постраждають мільйони людей. У 1931 р. розпочинається судовий процес у справі «Українського національного центру», керівником якого спочатку назвуть М. Грушевського, потім академіка М. Яворського. Відомого історика-економіста, який знав польську, чеську, німецьку, російську, французьку, італійську, латину, грецьку, засудять до шести років Соловків. Разом із ним на островах опиниться і загине цвіт української нації. Звинувачення абсурдні – створення «Української військової організації (УВО)», «підготовка вибуху будівлі ЦК КП(б)У, «контрреволюційний заколот у сільському господарстві» тощо. Навіть на засланні, коли з Москви приходить вказівка почистити табори, енкаведисти за п’ять днів у 1937 р. розкриють «Всеукраїнський центральний блок», що мав на меті «українізувати Соловки». Усі докази «злочинної» діяльності ВЦБ начальник СЛОНа І. Апетер умістив у кількох рядках: «134 человека украинских буржуазных националистов, осужденных на разные сроки за к-р (контрреволюційну – Авт.), националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые оставаясь на прежних к-р позициях, продолжая к-р, шпионскую, террористическую деятельность, создали к-р организацию «Всеукраинский центральный блок». Вирок - розстріл.

На самому острові закатовано приблизно 20 тисяч людей. Їх скидали у ями по 20-40 чоловік. Тож на Соловецькому десь п’ятсот братських могил. Більше острів, де каміння, озера й болота, вмістити не міг. У торф’яниках жертви не ховали, там вони муміфікувалися, а режим, хоч був і переконаний у своїй безкарності, волів знищувати сліди своїх злочинів. Приречених до смерті вивозили на материк. До 20-річчя Великого Жовтня СТОН мав стратити 1200 чоловік, енкаведисти взяли підвищені соціалістичні зобов’язання – вбили 1800. За п’ять ночей, 27 жовтня та від 1 до 4 листопада – 1111 в’язнів.

Соловецький етап, у якому було 290 українців, серед них майже всі члени так званого «Всеукраїнського центрального блоку», вивезли у ліс поблизу столиці Біломор-каналу Медвежогорська, за 300 кілометрів від Кемі. У перший день страти кату не пощастило – кілька приречених вирвалися і напали на охорону. Щоб більше не ризикувати, каторжан у СІЗО роздягали, зв’язували по двоє, били по голові і скидали, як дрова, у кузов грузовика. У глухому лісі, в урочищі Сандармох, на краю заздалегідь викопаних ям їх, уже зовсім безсилих, розстрілювали. Про що в останні хвилини свого життя думали режисер Лесь Курбас і письменники Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Михайло Яловий, драматург Микола Куліш, академік Матвій Яворський, поет Марко Вороний, онук автора слів українського гімну «Ще не вмерла України» Миколи Вербицького? Про що молив Бога міністр освіти УРН Антін Крушельницький, котрого везли на страту разом із синами Богданом та Остапом, якому щойно виповнилося 24 роки? А професор Сергій Грушевський, науковці Василь Волков, Микола Павлушков, Микола Трохименко, Петро Бовсунівський? А поет-неокласик, поліглот, що володів двадцятьма мовами, Микола Зеров, який у одному із віршів написав слова, що стали пророчими: «Стою німий і жити вже безсилий:/Вся думка з білим і смутним горбом/Немилосердно ранньої могили». Коли майстра сонету і професора, про лекції якого серед студентів Київського інституту народної освіти (тепер Національний університет ім.. Тараса Шевченка) ходили легенди, поставили на край тієї «немилосердно ранньої могили», йому було сорок сім років. Скільки не збулося мрій, не здійснилося задумів! 

Система цілеспрямовано нищила молодих і освічених. Відома така статистика: на 1 жовтня 1927 року в СЛОНі кількість в’язнів до 20 років становила – 15,82 відсотка, від 30 до 40 - 44,14%. Малограмотних була лише третина.

Вже, мабуть, ніхто й ніколи не дізнається про те, як трималися на краю свого життя українські в’язні. Проте відомо, що у таборі вони не втрачали гідності й продовжували творити – Лесь Курбас ставив там свої п’єси, діяв український хор під керівництвом Ромашенка. А священик Никодим із Полтавщини, про якого розповів колишній соловчанин Борис Ширяєв, не побоявся провести різдвяну Божу службу прямо у бараці. За свою віру мій земляк заплатив життям - його спровадили на Секірку, де невдовзі й помер.

Довгий час доля соловецького етапу, який вважали втопленим на дні Білого моря, була невідомою. Завіса над таємницею привідкрилася у 1991 році. Тоді вперше заговорили про масові страти у Сандармосі. Невдовзі в архіві Архангельського управління ФСБ знайдуть розстрільні протоколи «особливої трійки», їхні копії отримають Соловецький музей і співробітники московського та петербурзького «Меморіалів». На точне місце трагічних подій вказала й знайдена у Петрозаводську архівно-слідча справа М. Р. Матвєєва, виконавця вироків, якого разом із іншими чекістами за знущання над вязнями під час розстрілів засудили у 1939-му на десять років. Інтернаціоналіста із двокласною освітою, як він зазначав у своїй анкеті, котрий за свою «робочу зміну» вбивав 200-250 людей, нагородили орденом Червоної зірки. Після відсидки цей катюга повернувся до Ленінграда, де прожив до 1971 року.

Співробітники меморіалу Веніамін Іофе, Ірина Рєзникова та Юрій Дмітрієв довго ходили лісами, аж поки знайшли за півкілометра від шосе, що йде від станції Медвежої Гори на селище Повенець, квадратні западини два на два метри. У Сандармосі, де тепер меморіальний комплекс, могили розкидані на площі десяти квадратних кілометрів. Відомо, що розстріляно тут не менше дев’яти чоловік, чимало з них - мешканці навколишніх сіл.

Щороку 5 серпня, у день, коли на виконання постанови Політбюро ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи» НКВС розпочало масовий терор, в урочищі проводять меморіальні заходи. Учасники цьогорічного жалобного мітингу говорили про великий злочин, який вчинила держава. І про те, що в такому ж самому лісі, під такими ж самими деревами, в місцях, яких поки що не знайдено, поховані люди, які повинні були зникнути, і пам'ять про них теж мала зникнути. Лише в Карелії відомі сімнадцять Сандармохів, та їх може бути й більше. За роки радянської влади репресовано 60 мільйонів чоловік, із них, за даними Комітету з реабілітації жертв політичних репресій, 25 мільйонів загинули в таборах і тюрмах.

Досі невідомі всі імена й місця поховань. Дослідники шукають сліди третього соловецького етапу – другий, це п’ятсот дев’ять смертників, знищено в Ленінградській області. Працівники музею СЛОНа розповідають, що коли в 1939 році, перед початком фінської війни, табір згорнули і перевели на материк, енкаведисти акуратно «зачистили» сліди свого перебування на Соловках. Могильні ями і рови, трупи в яких засипали вапном, зарівняли, в приміщеннях монастиря збили штукатурку, на якій могли бути сліди крові або чиїсь надписи, зірвали усі решітки. Із розстрільних справ знищили всі фотографії засуджених. У наступні роки на острові працювало КДБ, ліквідовуючи «командировки», а земля архіпелагу ще довго рясніла табличками: «Заборонена зона».

«Убієнним синам твоїм»

(Євген Плужник)

Наприкінці літа урочищем Сандармох лячно йти – обабіч дороги рясно червоніє брусниця, наче краплі крові розстріляних тут. Повно ягід і між валунами, з яких викладено символічну могилу нашим землякам. На невеликій галявині, ще в жовтні 1997 року, коли вперше тут відзначали День пам’яті невинно убієнних, Євген Сверстюк, Іван Драч, кобзар Микола Литвин та інші встановили дубовий хрест, привезений з України. Тепер поряд із ним – козацький хрест із сірого уральського граніту.

Лариса Скрипникова розповідає, як вона оббила чимало порогів, щоб випросити землю під пам’ятник, який стоятиме вічно. Це вона з однодумцями з карельського товариства «Калина» відбере камінь для монумента, знайде художників, що зроблять ескіз, завод, де в борг, під чесне слово небайдужої жінки витешуть хрест і викарбують на ньому слова Євгена Плужника, що помер на Соловках: «Убієнним синам України». Гроші на пам’ятник збирали всім миром – біля дерев’яного хреста, через українські й канадські видання. Найбільший внесок, розповідає Лариса Григорівна, зробив Віктор Ющенко, батько якого скитався поряд, на будівництві Біломор-каналу.

До символічної могили сандармоських мучеників щороку приїжджають із України. Цьогорічна делегація у складі 37 чоловік традиційно прийшла до козацького хреста з синьо-жовтими прапорами. Під тужливий спів бандури – покладання вінків. До підніжжя лягають чорнобривці й пучки калини. Священик, отець Іван з Коломиї, під час панахиди поіменно поминає всіх замордованих. Юрко Деркач з Іванівки Ставищанського району розломив коровай і роздає місцевим. Навколо українського гурту збирається все більше людей. Дослідник Юрій Дмітрієв, який цього року передав журналістам із Хмельниччини 1300 нових імен їхніх убієнних земляків, бере слово й говорить про те, що всі, хто приходить на могили розстріляних, бережуть і передають пам'ять про злочини сталінського режиму. Це те, чого й сьогодні бояться прихильники «успішного менеджера», як дехто називає кривавого горця. Поляки, відслуживши службу біля свого хреста, приносять до козацького білі й червоні, як їхній національний прапор, лампадки. Усі разом ми, українці, притиснувши руки до грудей, співаємо «Ще не вмерла України». А на нас з фотографій, прикріплених до дерева, дивляться розстріляні тут Лесь Курбас і Микола Куліш, а з Небес -- усі убієнні сини й доньки України.

Світлана ЧОРНА,

Київ – Сандармох -- Київ

Четвер, 03 жовтня 2013 00:00

Зустріч з Міністром закордоних справ.

В центрі української культури в місті Таллінн була організована зустріч з Міністром закордоних справ України паном Л.Кожарою під час його офіційного візиту до Естонії. В зустрічі прийняли участь голова правління Асоціації українських організацій в Естонії Володимир Паламар, голова товариства " Просвіта" Оксана Мамутова , голова українського товариства " Орфей" місто Тапа Любов Лаур, голова Конгресу українців в Естонії  Віра Коник, голова обєднаня українських жінок Естонії Ліля Чикальська.

Субота, 05 жовтня 2013 00:00

Урок української мови.

Навчальний рік 2013-2014 рік стартував в українській школі вихідного дня "Надія". Яка працює при Асоціації українських організацій в Естонії. Школа має атестацію та дозвіл на роботу від Міністерства освіти Естонії і фінансову підтримку.

П'ятниця, 05 квітня 2013 11:16

Керівництво

-

Понеділок, 29 травня 2006 16:59

Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької творчості "Квіти України 2006"

Неділя, 01 травня 2005 16:52

Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької творчості "Квіти України 2005"