Прес служба

Прес служба

Четвер, 19 лютого 2004 21:28

Відкриття офісу м.Таллін, вул. Нафта 6. Асоціації українських організацій в Естонії 19 лютого 2004 р.

Вівторок, 04 травня 2004 21:18

Зустріч з головою Державного комітету України 04 травня 2004 р.

Члени Правління АУОЕ зустрілись з головою Державного комітету України у справах національностей та міграції паном Геннадієм Москаль , надзвичайним та повноважним послом України в Естонії Миколою Петровичем Макаревичом.

Середа, 02 січня 2013 13:24

Трипілля: початок світової цивілізації

Коли і звідки почалася Україна, земля козаків

Енергетична система українського національного менталітету, укорінена в тисячолітню історію, глибини якої ми намагаємося осягнути, пошуки коріння свого роду, своєї нації все частіше приводять нас до Трипілля.
Трипілля - один з найбільш ранніх центрів розвитку планети, найдавніша хліборобська цивілізація, що існувала на території України, частини Молдавії і Румунії понад сім - шість тисяч років тому і зараз є всесвітньовідомою. З Трипіллям-Україною пов'язаний не один десяток винаходів, що змінили життя людства, хід історії. Трипільці вперше у світі винайшли колесо, приручили коня, збудували дво- і триповерхові будинки, заклали міста, винайшли вертикальний ткацький верстат, гончарне коло і гончарне горно, свердлильний верстат, виплавили мідь. А головне, проклали першу борозну, посіяли пшеницю, випекли хліб. Вони не лише побудували затишну хату, а й зробили поріг, двері, вікно, горище, проклали тротуар. Трипільці наповнили світ такими речами як сани і віз, серп, металева сокира, стіл, лава, стілець, крісло, горщик, миска, ложка, взяття, одяг, рушник, гроші, календар і навіть пиво. На трипільських теренах зародилась наука й інженерна техніка, тут з'явилась математика, медицина, агрономія, релігія, різні види мистецтва. Про першоджерельність нашої святої землі, про те, що Україна територіально є колискою світової цивілізації і саме звідси, з Подніпров'я, пішли індоєвропейська культура та індоєвропейські мови свідчить величезна кількість археологічних знахідок тієї пори, зокрема, унікальної кераміки, що дійшла до нас через тисячоліття і яка донесла до нас інформацію про те, яким був побут трипільців, їх житло, одяг, світ Богів.
За тисячі років до пірамід
«Щоб зрозуміти давність Трипільської цивілізації, - говорить київський краєзнавець Володимир Перегуда, - треба уявити, що події, які описує Гомер в «Одіссеї», відбувалися через більш ніж дві тисячі років після занепаду у самому центрі сучасної України, на берегах Дніпра, Бугу, Дністра, Росі, величезних протоміст - «Трипільських Вавилонів». Останні трипільці мешкали на наших теренах приблизно 5 тисяч років тому, у ті давні часи, коли будувалися найбільші єгипетські піраміди».
Книга книг Біблія говорить, що світ існує понад сім із половиною тисяч років. Тож трипільці зі своєю високорозвиненою хліборобською культурою, умінням ліпити й розмальовувати неповторний посуд, будувати двоповерхове житло й храми, ставити піч, випікати хліб, плавити метал, робити колеса, зі своїм особливим світосприйняттям, менталітетом, інтелектом, мовою, що передала свої барви українській, з'явилися у світі від самого сотворення світу.
Побутує думка, що саме від Трипілля починається держава Україна. І хоч справедливо зазначає відомий український учений В.Петров, що між сучасними українцями й людністю епохи неоліту лежить кілька етапів етнічних трансформацій, духовна та культурна спорідненість трипільської та сучасної української цивілізацій беззаперечна. Обидві вони займають обшири від Карпат до Дніпра, трипільські племена збирали врожаї майже на тих самих полях, що й наші сучасники, будували свої поселення й протоміста, що займали сотні гектарів, там, де стоять сучасні міста і села 16 областей України.
Учені продовжують дискутувати про те, чи були трипільці пращурами українців. Ми ж напевно знаємо, що Трипілля - це перший хліб, перший метал, гончарні вироби високого мистецтва та змісту, початок планетарного землеробського світогляду на тих теренах, що нині називаються Україною.
«В грозах і бурях знищень, в бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо», - твердив відомий український учений В. П. Петров. Найімовірніше, саме від трипільців ми успадкували гени, духовні надбання, від тих своїх початків отримали свій світогляд, менталітет і мову, які виживають за будь-яких умов. Із Трипіллям нас зв'язують не лише світоглядні цінності, а й базисні, культурні архетипи, що з найдавніших часів з'являються у традиційному українському мистецтві: ремеслах, писанкарстві, вишивці тощо.
Трипільська цивілізація була відкрита і явлена світу вітчизняним археологом, що походив з лицарського роду зі Східної Чехії, Вікентієм Хвойкою (1850-1914) наприкінці XIX століття. У 1899 році у Києві, на XI Всесвітньому конгресі археологів, який зібрав цвіт археологічної науки з Росії та закордону, В.Хвойка виголосив доповідь про відкриту ним невідому нікому культуру. Та доповідь викликала величезний науковий резонанс та перевернула уявлення про історію давніх народів за якими прадавня Європа запозичила усе нове й цивілізаційне в Азії та на Сході.
Перші свої дивовижні знахідки археолог зробив у 1893 році, коли під час розкопок на Кирилівській вулиці у Києві йому трапився доти небачений мальований посуд. Проте ця дата дещо умовна.
«Весною 1895 року я продовжував розпочаті у 1893 році розкопки в садибі п.Зіваля, по Кирилівській вулиці, - запише В.Хвойка у своєму польовому щоденнику. - Під час знімання верхнього шару гори, розташованої в садибі, траплялись робітникам товсті глиняні черепки. Піднявши один із таких черепків, я був здивований складом глини, з якої він був зроблений, так ще більше - оригінальністю розташованого на ньому орнаменту».
На цій же ділянці археолог виявив залишки 48 заглиблених жител - землянок із залишками глиняних печей, цілі керамічні посудини, фрагменти глиняних статуеток, глиняне намисто, пряслиця. Окрім землянок, В.Хвойка на Кирилівській вулиці дослідив і кілька об'єктів, котрі трактував як гончарні печі. Того ж року В.Хвойка виявив десять трипільських жител на сусідній садибі п. Свєтославського.
Пізніше велику кількість археологічного матеріалу, подібного до знайденого на Кирилівській вулиці, відкрито в місцевості, розташованій на правому березі Дніпра, між Києвом та рікою Рось. Нові знахідки належали носіям тієї ж археологічної культури « перші ознаки якої були ... зустрінуті в Києві», зробить Вікентій Хвойка прозорливий висновок.
Якось у 1896 році В.Хвойці, судячи з запису у його щоденнику, «випадково вдалося придбати глиняну келихоподібної форми посудину».
Зацікавившись знахідкою, дослідник дізнався, що посудина була викопана селянином с.Верем'я на його власному городі. Коли ж він приїхав у село, господиня розповіла, що таких посудин вона знайшла кілька десятків. «Деякі з них я людям подарувала, 3 горщика самі дивні нашому священикові віддала, а решту побила та виклала череп'ям піч, - розповідала господиня. - Та односельці не повірили мені, що в тих горщиках не було грошей. Та й почали приходити з лопатами сюди на город, щоб повідкопувати гроші, і скільки вони мені всього зіпсували, скільки таких горщиків повідкопували та порозбивали»....
Незабаром дослідник дізнається, що в околицях села Трипілля на Київщині, на річці Красна, селяни часто виорюють розмальовані черепки, глиняні фігурки людей та тварин, а ще горщики незвичної форми, прикрашені чудовими візерунками, господарський реманент із каменю.
Ретельно досліджуючи давні поселення біля Трипілля, Ржищева, сіл Верем'я, Щербанівка, Халеп'я, Жуківці, Стайки, від гирла Стугни до Прип'яті, Вікентій Хвойка збагнув, що перед ним дуже давні речі, виготовлені якимось невідомим народом, який мешкав на берегах Дніпра ще в доісторичні часи, тобто до появи античної цивілізації, про яку в XIX столітті було добре відомо.
Археолог розпочав цілеспрямований пошук місць, де збереглися сліди мешкання стародавніх людей і проводив там розкопки впродовж наступних двадцяти років. З часом пам'ятки трипільської цивілізації були ним відкриті й досліджені на території сучасних Черкаської, Вінницької, Хмельницької та інших областей. Навіть останнє літо свого життя він присвятив розкопкам трипільських старожитностей. Загалом археолог дослідив понад 500 об'єктів трипільського часу.
Відкриті старожитності В.Хвойка назвав трипільською культурою - за місцем перших найчисельніших знахідок.
Науковий світ ознайомився з безцінними експонатами з Трипілля на виставці Міжнародного антропологічного товариства у Парижі. Тепер знахідки В.Хвойка зберігаються у Національному музеї історії України.
До заслуг В.Хвойки, який вивчав трипільські пам'ятки паралельно з пам'ятками інших культур, слід віднести і його сміливий висновок про глибоке коріння розвитку землеробства в лісостеповій смузі Східної Європи. На його думку, землеробство брало початок від часів трипільської культури або навіть передувало їй. Не менш слушними були висновки археолога про зародження скотарства, яке він виводив із часів, що передували бронзовому віку. Підставою для таких висновків були знахідки на трипільських пам'ятках решток корови, кози, вівці, свині, зображень голів тварин на посудинах, зооморфна пластика.
Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною, корінною, яку залишили на берегах Дніпра арійські племена, пращури слов'ян, що мешкали на теренах Середнього Подніпров'я упродовж століть і пережили численні переселення різних племен, міцно тримаючись землі своїх предків. Це надзвичайно цікава і важлива думка, до якої автори дослідження ще повернуться розкриваючи тему безперервності українського народу, його культури й традицій, мови, що виросли з Трипілля і більш давніх часів.
З часу відкриття Трипілля минуло понад століття, яке подарувало кільком поколінням археологів багато цікавих знахідок - нині на теренах України відомо близько двох тисяч трипільських пам'яток: поселень, могильників, курганів.
Трипільська культура чи трипільська цивілізація
То що ж таке трипільський феномен, культура чи цивілізація? Питання це досить важливе. З погляду історичної термінології, вся сукупність історичних пам'яток і є археологічна культура, у даному випадку, трипільська культура. Втім, як зазначає історик-дослідник Сергій Наливайко, автор книги «Етнічна історія Давньої України», чимало дослідників схиляється до терміну трипільська цивілізація, що якісно вирізняє трипільську культуру з поміж інших археологічних культур.
Термінологічної суперечки могло б і не бути, якби не вражаючі масштаби трипільської культури. Як інакше, запитує учений, ніж цивілізація, слід називати археологічну спільність, яку можна безпомилково впізнати на території близько 200 тисяч квадратних кілометрів (із них 190 тисяч в Україні), що проіснувала два з половиною тисячоліття і міста якої, чітко сплановані, нараховували десятки тисяч мешканців і не мали рівних у тогочасному світі? «І якщо історики сміливо називають містами поселення давніх шумерів з їх невеликими глинобитними будівлями і довільною забудовою, то чому в такому разі трипільські поселення, набагато більші за розмірами, з кількаповерховими будівлями і чітким плануванням, означаються як протоміста? Більше того, якщо для світової історичної термінології цілком прийнятний термін цивілізація щодо, скажімо, Крито-мікенської чи Хараппської цивілізації (цивілізації в долині Інду), то і в нашому разі є всі підстави замінити словосполучення трипільська культура терміном Трипільська цивілізація», - переконаний дослідник. Коли ж ідеться про суто археологічні аспекти, то тут, вважає Сергій Наливайко, цілком правомірним буде термін трипільська археологічна культура.
Англійські, американські, як і наші вітчизняні учені, вважають, що археологічними ознаками цивілізації є: міста, монументальна архітектура (храмові комплекси), писемність, реміснича спеціалізація, суспільна диференціація, отримання в достатньому обсязі додаткового прибутку, що зумовлює повноцінне існування. Дослідник трипільського світу М.Відейко, маючи інформацію з численних археологічних джерел, упевнено стверджує: «Так, ми маємо справу з цивілізацією... археологічні джерела є лише віддзеркалення минулих подій, причому досить фрагментарних...»

Безмежжя Трипільського світу
Про Трипілля, хоч тема ця довго замовчувалася незважаючи на безліч археологічних знахідок, останнім часом чимало написано. Трипільська кераміка, розписана червоною, чорною та білою фарбами, експонується в музеях Києва, Черкас, Переяслава-Хмельницького, у Кам'янці-Подільському, Чернівцях, Івано-Франківську, Умані, Борисполі, Одесі, Каневі, Вінниці, Львові, Борщові й Збаражі Тернопільської області, навіть у сільських музеях, скажімо, у Тальному і Легедзиному на Черкащині чи Буші на Вінниччині, низці музеїв на Київщині. Скажімо, Львівський історичний музей, заснований 1893 року, має в колекції Трипільської культури 1450 одиниць збереження, 3800 - Вінницький обласний краєзнавчий музей. Виставки артефактів з давніх поселень проводяться не лише у нас, а й за кордоном, однак, про Трипільську цивілізацію так і не знає багато українців. Про причини такої амнезії ми поговоримо пізніше, а зараз мова про безмежжя трипільського світу, його географічні та хронологічні рамки.
На мапі України відомо понад дві тисячі пунктів, де виявлено рештки трипільських поселень, що існували за доісторичних часів. Найбільше їх знайдено в Івано-Франківській та Чернівецькій областях - по 300 в кожній, по 150-250 у Черкаській, Київській, Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській. Відомо понад 20 поселень і могильників в межах сучасного Києва, зокрема, і на території Києво-Печерської лаври.
Учені вважають, що трипільський світ був значно більшим. На таку думку наводить той факт, що за останнє десятиліття лише на території Київської області кількість відкритих трипільських пам'яток збільшилася на 30 відсотків. На думку дослідників кількість поселень часів Трипілля в Україні може сягати щонайменше 5000.
Як вважають учені, блискуча трипільська культура почала формуватися в результаті міграцій тогочасних людей Циркумпонтійської зони - території навколо Чорного моря, яке до 5508 року до н.е. було невеликим прісноводним озером, а також в результаті спалаху знань невідомого походження, які відомі в езотериці як Гіперборейська традиція.
Науковці майже одностайно відносять трипільську цивілізацію до епохи енеоліту (доби міді), хоч і датують її по-різному. Якщо зовсім недавно історична наука відносила її до III- II тис. до н.е., то вже нині її нижня хронологічна межа відсунулася до IV тис. до н.е. Чимало дослідників схиляються до більш ранніх початків Трипільської цивілізації - V-VI тис. до н.е.
Одне з найдавніших трипільських поселень на території України виявлено поблизу села Бернашівка Могилів-Подільського району на Вінниччині. Методом ізотопного датування кісток тварин та кераміки встановлено, що поселення існувало у 5400-5300 рр. до н.е. Найпізніші пам'ятки трипільської культури датуються 2800-2650 рр. до н.е.
Отже, на наших теренах проживав настільки давній народ, що навіть назву його не зафіксовано у стародавніх написах, і вона загубилася у глибині тисячоліть. На жаль, ми не знаємо як себе називали ті, хто залишив нам у спадок першу хліборобську культуру, колесо, величезну кількість артефактів, як їх називали їхні сусіди, проте знаємо, що трипільська культура обіймала переважно лісостепове Правобережжя сучасної України - від Верхнього Дністра на заході до Середнього Дніпра на сході, від поліської Прип'яті на півночі до карпатської Бистриці на Буковині з яскраво вираженим центром на території нинішніх Черкаської та Вінницької областей.
Учені знайшли сліди трипільців на Лівобережжі і в Карпатах, а також на теренах сучасної Словаччини, Молдови та Румунії (місцева назва - культура кукутені).
На території Києва поселення трипільців, як зазначає Сергій Наливайко, знайдено на Замковій горі, Львівській площі, Кирилівських висотах, у Видубичах, Дарниці і Чапаєвці. На півночі кордон трипільської культури проходив десь за 100 кілометрів вище Києва, а на півдні сягав Чорного моря.
Мегаполіси з'явилися... шість тисяч років тому
Провідний археолог Інституту археології України, кандидат історичних наук, автор книги «Трипільська цивілізація», що вийшла 2003 року, Михайло Відейко констатує: «Шість тисяч років тому на землі, яку сьогодні називають Україною, стояли величезні поселення - міста. Коли «історія тільки починалася у Шумері», їхні руїни вже давно були сховані під різнотрав'ям степу між Бугом і Дністром. Люди, яких ми називаємо трипільцями, заклали підвалини цивілізації на нашій землі. Вони одними з перших тут почали вирощувати хліб і плавити метал, збудували тисячі селищ, десятки міст. Вони прагнули вічного життя, молячись і приносячи пожертви Вищим Силам, створили дивовижні магічні орнаменти, які зачаровують нас і сьогодні».
Отже, збудувати тисячі селищ і десятки міст... Учені вважають, що поряд з культурою, світовим феноменом трипільців є їхні величезні міста з чіткими рядами двоповерхових котеджів. У плануванні трипільських міст археологи відзначають наявність вулиць, майданів та квартальної забудови.
Спочатку трипільські поселення були невеликими - від семи до чотирнадцяти будівель, втім, з часом, виникають справжні міста з тисячами споруд, в яких мешкало 10 000 - 15 000 людей.
Завдяки аерофотозйомці на Уманщині, у середній течії Південного Бугу, а також у межиріччі Дністра й Пруту виявлені величезні трипільські поселення площею до 400 гектарів - справжні первісні мегаполіси. Найвідоміші з них поблизу сіл Майданецьке (270 га) , Доброводи, Небелівка (300 га) в Україні, Петрени у Молдавії. Слід зазначити, що у часи свого розквіту біблійний Вавилон займав лише 202,5 га.
Трипільські укріплені поселення налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами, число яких сягало двадцяти. Кільцеві вулиці перетиналися численними радіальними, що сходилися до великого майдану посеред поселення. Вулиці утворювали квартали з житловими будинками, багато з яких були двоповерхові й навіть триповерхові.
Аерофотозйомка дозволила відкрити 100 поселень-гігантів.
У дослідженнях історика Сергія Наливайка знаходимо відомості про те, що в трипільських мегаполісах, що не мали собі рівних у світі, мешкало до 25 тисяч населення. За різними підрахунками у Майданецькому полісі проживало від 20 до 40 тисяч.
-Археологам усього світу відома назва Тальянки - селища на Уманщині, де трипільське поселення займало 470 гектарів і було найбільшим з усіх трипільських міст і найбільшим у світі населеним пунктом доби енеоліту. Навіть у наступні епохи мало міст досягали таких вражаючих розмірів. Трипільські мегаполіси площею перевершували не лише сучасні їм поселення, а й міста стародавніх Греції й Риму, як і середньовічний Київ.
Тальянківське поселення археологи в усіх подробицях побачили лише за допомогою геомагнітної зйомки: аеро- й земле магнітні дослідження показали в його чотирьох еліпсах сліди 2 700 будівель, - зазначає дослідник Сергій Наливайко.
Розкопки трипільських поселень, а також знайдені глиняні модельки «хаток» дають можливість чітко уявити трипільське житло. Мешканці селищ мали два різновиди жител: заглиблені у землю на 0,6 - 1,5 м, що нагадували напівземлянки епохи неоліту, та найбільш характерні для трипільців - великі будинки.
Трипільські будинки мали каркасно-стовпову, досить складну конструкцію. Переважали прямокутні наземні житла площею 50-130 квадратних метрів, а подекуди до 200 і 300. Підлога викладалася на дерев'яному помості з обпалених глиняних валків, а зверху змазувалася глиною. Стіни робили з дерева або виплітали з лози, а потім обмазували глиною, додаючи до неї полову, стелю робили з горбелів, двосхилий дах покривали соломою або очеретом чи дерном; опалювалися будинки печами й відкритими вогнищами, як це робили багато віків українці Полісся.
Археологи виявили (К.Зіньківський) у житлах трипільців кілька поверхів. На перекриття між ними використовували дерево, обмазуючи його глиною. Перший поверх був господарський, а другий - житловий, і мав одну, дві чи три кімнати з круглими віконцями (напевне з висувними рамами, затягненими вичиненими міхурами тварин).
Були й кімнати з розмальованими печами - домашні вівтарі. Із середини й зовні будинки обмазувалися замісом із глини й полови, а потім білилися й фарбувалися, а також розписувалися складним геометричним орнаментом. Для розпису трипільці використовували ті ж самі кольори, що й для кераміки - білий, червоний, рудий. Відповідно, вхід до житла чи поріг також орнаментували, що слугувало оберегом від проникнення злих, ворожих сил. Особливостями жител були хрестовидні й інші вівтарі перед вогнищами для справляння релігійних обрядів і ритуалів. Вівтар також фарбували червоним кольором і прокреслювали орнамент космічного змісту. Тож, якщо б ми могли зайти у трипільську хату, то праворуч побачили б піч, ліворуч - лаву з посудом, на самому видному місці - вівтар. Можливо, у наших українських хатах він перетворився на куточок, у якому наші бабусі вішали ікони, прикрашені вишитими рушниками.
З трипільських часів дійшли до нас відомості про поріг та двері, які наші пращури робили навпроти вікна. Глиняні пороги, знайдені під час археологічних експедицій свідчать, що ширина дверей складала 70-80 сантиметрів і з тих пір суттєво не змінилася.
Двоповерхові будинки трипільців мали напівпідвальний поверх, де розміщувалися майстерні. Були у трипільців окремі сушилки для зерна, комори, льохи. Подібні будівлі, за визначенням Л.П.Корнієнка та М.Ю.Відейка, ще й до тепер трапляються у глухих селах України та Молдови.
У багатоповерхових помешканнях проживали, напевно, трьохпоколінні сім'ї. Поселення мали й будівлі для громадських зібрань.
Щільно збудовані житла слугували трипільцям укріпленнями від нападів. Через 60-80 років трипільці залишали свої житла, а в них багато посуду, ритуальних статуеток людей і тварин і все це спалювали. Руїни будівель ставали притулком для душ предків - їм належало усе, що вціліло від вогню. А їхні колишні власники переходили на нові місця, освоювали нові угіддя, благодатніші для хліборобства та суспільних інтересів.
Науковці підрахували, що населення у всьому трипільському ареалі сягало щонайменше мільйона.
Слід зазначити, що найбільші трипільські міста навіть не довелося розкопувати. Унікальний метод магнітометрії, вперше випробуваний при дослідженні Майданецького поселення, дав змогу без дорогих і тривалих польових досліджень отримати вичерпний план міста мідної доби. Похибка не перевищувала 25 см. Саме за цією інноваційною технологією було створено плани найбільших трипільських міст. Аби досягти такого ж результату, археологам знадобилося б понад сто років безперервних розкопок, зазначає дослідник Сергій Наливайко.

Костянтин Кузько, Світлана Чорна

(Продовження буде)

Вівторок, 26 травня 2009 07:37

Казки Старого Таллінна

Рига – Таллінн – це місто, закохане у своє минуле. Свого часу його захоплювали данці, шведи, поляки, росіяни і усі вони залишили свій слід в архітектурі Таллінна. Сьогодні тут мирно співіснують готика й бароко, бюргерські будинки й лицарські замки, домініканський монастир та православні храми. Старий Таллінн має магічну особливість – вузькі вулички ненав’язливо заманюють гостей у свої лабіринти, неквапливі талліннці своїми розповідями переносять у далеке минуле, а мініатюрні кав’ярні заворожують затишністю. До цього міста хочеться повертатися знову і знову.

Талліннці добре знають, що місто слід постійно розбудовувати. А все тому, що щороку темної осінньої ночі з озера Юлемісте виходить із недобрими думками сивий Ярвевана. Як тільки він почує від караульних, що Таллінн повністю готовий, то водяний розіллє озеро з берегів і затопить місто.

Таллінн постійно оновлюється, однак залишається одним із небагатьох європейських міст, яке зберегло дух Середньовіччя. Це місто веж, шпилів та червоних черепичних дахів. Старе місто Таллінн, із його романтичними вуличками з бруківки, по праву внесений ЮНЕСКО до числа пам’яток світового значення.

«Усе Старе місто цікаве своєю архітектурою. Це середньовічне і дуже компактне місто. Навіть після війни воно залишилося таким, як було раніше. Це велика рідкість», – каже спеціаліст туристичного інформаційного центру Таллінна Майя Мардо.

Із вулиці Привидів до вулиці Святого Духа

Історична частина Таллінна нагадує витвір мистецтва. Старе місто оточене справжньою фортецею з древніми міськими воротами. За цими масивними стінами ховається середньовічна казка.

Вулички Коротка та Довга нога, Святого Духа та Привидів, ратуша з вежею «Старий Тоомас», собор Олександра Невського, замок на пагорбі Тоомпеа, де зараз розташований естонський парламент, а на 48-метровій вежі «Довгий Герман» розвівається естонський прапор. Можна завітати до Ратушної аптеки – однієї з найстаріших у Європі і спробувати кларет – вино з травами та ефірними маслами.

Керівник Асоціації українських організацій Естонії Володимир Паламар каже, що своїх гостей, які приїздять до Таллінна він перш за все веде у Старе місто. «Ми ведемо своїх гостів до Старого Таллінна. Верхнє місто, Нижнє місто, фортеці наші та вежі. У кожної з них є своя історія та назва. Показуємо талліннські музеї, море», – зазначає Володимир Паламар.

Марципанова казка талліннських кав’ярень-кондитерських

Над середньовічним вулицям Таллінна з їхнім неповторним, тихим та розміреним укладом вітає подих моря і надзвичайно смачний запашний дух кориці. Кав’ярні в Таллінні – це ще одна, але вже марципанова казка.

Гурманам буде цікаво відвідати ресторан Baltasar, де усі страви, включаючи морозиво, готуються з часником. Ну, і обов’язково побувати у таверні-ресторані Olde Hansa, де панує середньовічна атмосфера, чудовий сервіс і можна покуштувати незвичні, але дуже смачні страви.

Український осередок у центрі Таллінна

Таллінн - багатокультурне місто, у різнобарвний вінок національних культур якого вплетена і українська квітка.

«Якщо порівняти з кінцем середньовіччя, коли закінчився трьохсотлітній розквіт Таллінна, приблизно у 1550 році, в Таллінні було всього 7,5 тисяч населення. Чотири тисячі естонців, дві тисячі німців і півтори тисячі представників інших національностей. Зараз у нас 403 тисячі населення і серед них представники 121 народу», – розповів історик-мистецтвознавець Юрі Куускемаа.

Поспілкуватися з місцевими українцями можна в Українському культурному центрі та Українській греко-католицькій церкві, які розташовані у середньовічній будівлі в самому центрі Старого міста майже під фігурою Старого Тоомаса, який здавна є символом Таллінна.

25.05.2009

Людмила Пилип
(Рига – Таллінн – Прага – Київ)

{backbutton}

Неділя, 04 квітня 2010 20:52

Конституція Пилипа Орлика

5 квітня 2010 року виповнюється 300 років з дня прийняття Конституції України гетьмана Пилипа Орлика. Українці можуть пишатися цим документом, який побачив світ на 77 років раніше американської і на 81 рік раніше польської Конституції. Однак багато наших співвітчизників не читали не лише всього тексту Конституції Орлика, але й жодної фрази з неї.

Конституція Пилипа Орлика — скорочена назва пам'ятки політико-філософської та правової думки, створеної 1710 року. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».

Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis. За оцінкою сучасних українських істориків, це перша європейська конституція в сучасному розумінні Пилип Степанович Орлик (21 жовтня 1672 — 24 травня 1742) — Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках.
Народився 21 (можливо 11) жовтня 1672 року в м. Косут Ошмянського повіту на Віленщині (тепер територія Білорусі) в сім'ї родовитої литовсько–чеської сім'ї. Батько Степан Орлик був військовим, який служив на боці польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Матір – Ірина Орлик (з українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком). Пилип Орлик навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами. Історія створення: Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана. Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією. Опис: Текст конституції відомий у двох варіантах: староукраїнською та латинською мовами. Документ складається з преамбули та 16 статей. Державний устрій: У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної старшини (стаття 6). У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.
 
Середа, 29 вересня 2010 00:31

Погляд в далеке минуле

За статистикою - більш, ніж 38 000 населення Естонії – це нація українців. І чому ж українці покидають свою рідну землю  з площею 603.7 тис. км² , країну, яка являється найбільшою в Європі, і живуть в Естонії, площа якої складає 245 226 км² ? Мабуть, відповідь на це питання нам потрібно шукати в 900 - 1000 роках, звідки все почалось...

Ярослав Мудрий, син Володимира Великого ( Красне Сонечко ) і злощасної полоцької князівни Рогнеди правив на території  Русі ще починаючи з 1015 року. Важким періодом виявились ці роки для нього – втрата батька, міжусобиці між братами. Після смерті Володимира київський престол захопив туровський князь Святополк Окаянний, брат Ярослава. Бажаючи усунути можливих суперників, Святополк убиває братів, князів ростовського Бориса, муромського Гліба, древлянського Святослава, але йому так і не вдалось вбити Ярослава. Близько 20 років брати воювали за Руську землю, за Київ, і тільки після смерті Святополка, Ярослав об'єднав Русь,відтворивши її єдність. Саме за його правління розвинулися нові господарські процеси, розквітли міста, ускладнилося громадське життя, рушила вперед культура країни.

Ярослав залишився в історії як великий містобудівник. Він затвердив владу Русі на західному березі Чудского озера і вивів руські кордони до Прибалтики. Тут було засноване місто Юр'єв (нинішній Тарту). Місто одержало свою назву на честь Ярослава (Георгій - Юрій його християнське ім'я). Ярослав неодноразово починав походи на войовниче балтійське плем'я ятвягів; у літописах згадуються і його походи на Литву. Таким чином  Ярослав прагнув забезпечити вихід Русі до Балтійського моря, зміцнити безпеку її північно-західних кордонів. Про Ярослава Мудрого, великого державного діяча, який назавжди ввійшов в історію України можна говорити багато. Забути його – значить забути свою історію...

Тепер ми можемо вважати, що відповідь на наше питання знайдена. Так все просто і банально, а яка велична історія тут прихована! От чому українців тягне на землю Балтійську, бо ми є частиною її. Українці в Естонії – активна діаспора, діяльність якої здається безмежною: танцювальні гурти, музичні колективи, футбол, недільна школа... Саме головне те, що ми зуміли себе показати, нас побачили, в нас вірять. В недільних школах, діти, які прагнуть вивчати українську мову. Дякуючи естонському уряду, ми можемо офіційно працювати, відновлюючи свої традиції і культуру. Ми щасливі, що стосунки між Україною і Естонією надзвичайно теплі і дружелюбні. Надіємось, в далекому майбутньому вони тільки зміцніють, адже ми до цього йдемо, до миру. Штанграт Наталія Недільна школа "Надія"

Вівторок, 07 грудня 2010 17:39

УКРАЇНСЬКА ГОЛГОФА

Цього року додалося нове унікальне картографічне дослідження. В Кобзарській світлиці Українського дому у Києві відбулася презентація картографічного видання „Україна. Голодомор 1932-1933”.

Карту географічних досліджень Голодомору видано вперше за ініціативи Державного науково-виробничого підприємства „Картографія” та за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Автори-видавці створили карту, на якій нанесено місця поховань жертв і пам’ятні знаки, а також показано „чорні дошки” - села, які за спротив владі були оточені озброєними загонами. Занесення населеного пункту на „чорну дошку” означало його повну ізоляцію і приречення на вимирання за „невиконання хлібозаготівель”, там навіть партійним керівникам не давали пайків.

Цього року додалося нове унікальне картографічне дослідження. В Кобзарській світлиці Українського дому у Києві відбулася презентація картографічного видання „Україна. Голодомор 1932-1933”. Карту географічних досліджень Голодомору видано вперше за ініціативи Державного науково-виробничого підприємства „Картографія” та за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Автори-видавці створили карту, на якій нанесено місця поховань жертв і пам’ятні знаки, а також показано „чорні дошки” - села, які за спротив владі були оточені озброєними загонами. Занесення населеного пункту на „чорну дошку” означало його повну ізоляцію і приречення на вимирання за „невиконання хлібозаготівель”, там навіть партійним керівникам не давали пайків.

Картографічне видання має докладну інформацію з 26 регіонів України з переліком 7 тисяч пам’ятників та майже 4 тисячі світлин цих об’єктів і доповнено додатками: „Смертність від Голодомору” зі шляхами переселення у вимерлі райони України громадян з Росії та Білорусії, карта „Селянських заворушень (1930 р.)” з позначками ра¬йонів селянського опору колективізації.

Слід сказати про вкрай обмежену базу фотоджерел, які є прямими доказами злочинів тоталітарного режиму. Свідоме приховування будь-якої інформації про причини та наслідки Голодомору стали на довгі роки складовою офіційної політики правлячої партії. Ще тривають дослідження цього тяжкого злочину, і розкриваються нові факти. Незаперечним їх свідченням стали фотодокументи, що зберігаються в Центральному державному кінофотоархіві України ім. Г.С. Пшеничного. Залучення до наукового обігу фотодокументів архіву ще більше поглибить висвітлення історії Голодомору.

Сьогодні ми прагнемоосмислити не тільки кількість замордованих голодом українців, а передусім - головні причини, що довели до трагедії:  колективізація, розкуркулення  і голодомор, організовані сталінським режимом з єдиною метою - знищення українського селянства, ліквідація „куркульства” як класу, як „ворожих елементів”. Зброя голоду була застосована, аби селяни віддали свою власність колгоспам і перестали бути „самостійниками”. У них за¬брано землю і майно, через систему „торгсинів” вилучено родинне золото. Ніби з тисячолітнього минулого, жертви Голодомору, які вижили, згадували запашні батьківські садки, олійниці, млини і пасіки, свитки і барвисті хустки, золоті сережки-ковки і намисто з дукатів. А потім - про фуфайки, кирзові чоботи, колгоспні ферми, сільмаг і клуб на місці знищеної церкви.

У той час, коли сталінські душогуби-„заготівельники” заарештовували, судили, кидали до в’язниць, розстрілювали, висилали за межі республіки „злісних боржників перед державою”, періодична преса, замовчуючи голод, заповзято вихваляла колгоспний лад і нове життя селянина. Сталінському керівництву допомагали республіканські органи влади, грабуючи своїх українських селян і неминуче прирікаючи їх на голодну смерть. Невтомно працювали послані ними буксирні бригади, вимагаючи продрозверстку та хлібозаготівлю. На тогочасних документах стоять печатки і підписи Косіора і Мануїльського, яких і досі вважають видатними політичними діячами.

Із сумом українські селяни зустрічали новий 1933 рік. Вже 1 січня Сталін привітав українців з новим роком, а наступного дня надійшла директива про затвердження плану хлібоздачі на січень 1933 р. До кінця місяця Україна повинна була здати державі 62,5 млн. пудів збіжжя. Отже, зимові хлібозаготівлі позбавили людей останнього шматка хліба. З березня 1933 р. почався масовий Голодомор. Люди вмирали родинами, селами, реґіонами,  гинули не лише від голоду, а й від його наслідків: гострих інфекційних захворювань, заражень, отруєнь. Натовпи опухлих, обдертих, доведених до божевілля людей вешталися в пошуках їжі.  Люди просто конали на рідних обійстях і на полях, у степових байраках і на засмічених, байдужих до їхніх страждань вулицях. В усіх районах України органи ДПУ реєстрували численні випадки людожерства. Села оніміли. Лише сумний стогін і торохкотіння грабарок, які збирали померлих, порушували тишу. Не були поодинокими випадки, коли разом з померлими ховали ще живих людей в безіменних ямах. Життя перетворилося на передчасну могилу.

З огляду на масштаби, жорстокість і цинізм здійснення Голодомору, історія сучасної Європи не має аналогів подібних злочинів, коли в мирний час і за сприятливих природнокліматичних умов від голоду помирали мільйони людей - українців. Упродовж кількох років Україна втратила близько 10 мільйонів життів.

Протягом одного-двох років у примусовому порядку, під страхом репресій, аж до фізичного знищення, було запроваджено в українському селі нову систему суспільних і виробничих відносин - колгоспну. На селян-одноосібників та колгоспи було накладено непосильні податки, за невиконання яких несли карну відповідальність. Жорстокість влади була безпрецедентною: з 20 листопада 1933 року за розпорядженням українського уряду селянам-колгоспникам зовсім припинили видавати зерно в рахунок оплати відпрацьованих ними трудоднів. Пояснювали так: цей захід матиме силу до тих пір, поки Україна не виконає державний план щодо заготівлі зерна. Водночас 1932 року з України було експортовано 1,72 мільйона тонн зерна, а 1933-го - 1,68 мільйона тонн. Радянським Союзом здійснювався продаж зерна за кордон за демпінговими цінами, в той час як населення гинуло з голоду.

Влада заперечувала на між¬народному рівні факт голоду на Україні і не допускала гуманітарної допомоги з-за кордону. Міське населення мало змогу протриматися на  продуктових картках, а селяни були позбавлені цього. Не допускалася міграція сільського населення в пошуках їжі в міста, і навіть заборонялося поштовим установам приймати харчові посилки в Україну. Голод був і в Росії, але не в таких масштабах і не з такою жорстокістю, як на українських землях. Приміром, на засіданні Політичного комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи було озвучено, що населення Росії внаслідок голоду скоротилося на 1,8 відсотка, а в Україні ця цифра сягнула майже 12% (порівняйте при цьому співвідношення територій!).

Від цих жахливих подій нас відділяє 77 років - час до¬статній, щоб знищити людську пам’ять. Але це сумне і трагічне  минуле нашого  народу завжди буде з нами, навіть коли ми будемо намагатися його забути як страшний сон. Уже кілька поколінь стали заручниками свого шлунка, своєї фізіології, переданої зі страхом генетичної пам’яті, що має безпосередній вплив і на наші політичні погляди. Та ми не маємо права забувати, що і чому тоді сталося. Бо один забутий злочин породить десять наступних. Не було б Голодомору, якби не було розкуркулення. Якби люди схаменулися, скажімо, у 1929 році, коли їх насильно гнали в колгоспи.

Наш обов’язок перед пам’яттю своїх прадідів, дідів і батьків - одностайно свідчити перед світом правду, бо у світовій історії за весь час існування людства не було такої трагедії, коли за один мирний рік знищили більше людей, ніж за кілька років війни. Ці страхітливі події 1932-1933 рр. вписали чорну і ганебну „славу” тоталітарної держави в життя українського народу навічно. Пам’ять про це вкарбувалася у свідомість наших співвітчизників назавжди і передаватиме з покоління в покоління стогін знедолених і неоплаканих жертв Голодомору. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи, і зробити все, аби подібні трагедії не мали місця в майбутньому.

Людмила  СУЛИМА,

власний кореспондент «УК»{jcomments on}

Субота, 14 травня 2011 11:49

Кому ж пишуть листа запорожці?

Кому ж пишуть листа запорожці на знаменитій картині Іллі Рєпіна?

Це питання коли не хвилює, то конче цікавить вітчизняних істориків, літераторів, мистецтвознавців і сьогодні, хоча від дня завершення написання (творчий процес тривав аж тринадцять років!) цього всесвітньо відомого полотна великого майстра пензля уже минуло рівно 120 літ.{jcomments on}

За допомогою безперечних фактів і логічних припущень спробуємо й ми підняти щільну завісу над історією написання, дивної трансформації назви безсмертного творіння нащадка козацького роду Іллі Юхимовича Рєпіна.

Шукайте витоки  - у Гоголя

А допоможе нам у цій нелегкій справі інший велет творчого духу із глибоким козацьким корінням, якого художник обожнював, і, ще до того, як почав писати свою відому картину про запорожців, за власною ініціативою написав портрет свого великого земляка-українця.

Як  відомо, ще з юних літ (з 1826 року) Гоголь вів зошит-щоденник, який назвав «Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия». Сюди він старанно переписував українські пісні, народні прислів’я і приказки, інші фольклорні твори, звичаї, обряди, уривки із шанованої ним поеми «Енеїда» Івана Котляревського.

Та  найцікавішим для нашої історико-літературної розвідки виглядає той факт, що (і це «жирно» підкреслює дослідник творчості і життя письменника, літератор із Донеччини Віталій Куприієнко) рукою майбутнього автора безсмертного творіння «Тарас Бульба»         була записана «Вирша, говоренная гетьману Потемкину запорожцями».

Саме тут, здається, і криються нетлінні зерна правди про відому картину, а точніше – варіант її первинної назви, Іллі Рєпіна, яку уже після смерті художника з політичних міркувань, м’яко кажучи, перейменували російсько-радянські ідеологи “во благо белокаменной».

А нова назва картини свідчила уже про те, що козаки, виходить, писали свого в’їдливого листа не фаворитові Катерини Григорію Потьомкіну в Росію, а султану – в Туреччину.

Теоретики і практики марксизму-ленінізму, «сократи» сталінізму у Москві добре розуміли, як небезпечно нагадувати народу України про зневажливе ставлення наших славних пращурів-запорозьких козаків до представників російськоімперської влади.

Але в сім’ї воістино козацького роду Гоголів-Яновських, звісно, достеменно знали і добре пам’ятали, коли їх предки, запорожці, справді писали того знаменитого, переповненого козацько-народним сарказмом послання. І про це, певне, сиві нащадки переказували, передавали, як у спадок, своїм дітям, онукам. Тоді в народі, безумовно, знали, що конкретний адресат гострого листа, писаного гуртом на Січі, - «пройдисвіт-боярин, Катькин фаворит» Потьомкін, а не султан зі Стамбула. Безумовно, мали знати й про те, що це було своєрідною влучно-дотепною відповіддю запорожців на неодноразові погрози Потьомкіна «підгребти» під себе дієве й хоробре козацьке військо, як-то кажуть, за гетьманувати на Січі.

Але в той час, коли Рєпін працював напружено над своєю картиною, клав на велике полотно останні мазки, дати їй «первісну»  назву, що логічно випливала зі згаданого вище зошита-записника молодого Гоголя – «Запорожці пишуть листа російському боярину Потьомкіну», - означало  коли не смертний вирок, то каторгу, гоніння впродовж усього життя. Ось за таких небезпечних умов і змушений був наш Ілля Юхимович дати своєму геніальному творінню, так би мовити, нейтральну назву – «Запорожці». Саме під такою назвою картина, як стверджують історики, мистецтвознавці, й була відома у світі, у колишньому СРСР аж до 1949 року. Запам’ятаймо це!


Давайте мислити логічно

А тепер, братове-українці, давайте митикувати: яким же таким дивовижним чином лист, що направлявся у сонячний Стамбул, потрапив на холодні береги Неви і набув такого швидкого і широкого розголосу? Тут, як кажуть, «щось не те»… Адже це могло статися, висловлюючись дипломатично, з почуттям легкої іронії, у рік російсько-турецької дружби, «в порядку обміну культурними цінностями». А такого часового проміжку-вікна у вічно напружених стосунках між двома ворогуючими державами із загарбницькими «замашками» важко віднайти навіть за великого бажання.

Та й чи буде сам султан, отримавши на свою адресу у Стамбулі такого, м’яко кажучи, брутального листа, «тиражувати» його по всьому світу, не забувши і Росію? Цілком вірогідно. А точніше - звичайно, що ні! Адже він, врешті, не дурень, та й гонор-гордість, відповідні його високій «посаді», мав би мати. То ж із цього можна зробити цілком логічний висновок: гостровідверте послання запорожців опинилося у столиці Росії тому, що воно саме туди й відправлялося. Тому саме із Росії нас повідомили про зміст цього листа. Але при цьому «перевівши стрілки» його адресата з півночі на південь – у ворожий Стамбул.

Про цю дипломатичну аферу росіян тоді всі добре знали в Україні. Безперечно, інформація про те, що запорожці писали листа саме Потьомкіну, була добре відома і їх гідному нащадку, художнику зі світовим іменем Іллі Рєпіну, якого надихнули на написання історичної картини спогади старих козаків, веселі оповідки старих друзів. І звичайно ж, великий вплив на його творчість літературної спадщини улюбленого письменника, проникливого історика України Миколи Гоголя. Не міг він не знати і про запис «Вірши» молодим Миколою у свій ранній зошит-книгу.

Уважно ознайомившись із текстом, який подають нам із Росії за оригінал листа козаків, можна дуже засумніватися в його достовірності. Спеціалісти зауважують, що існують декілька версій цього ніби історичного документа, до яких ліплять-приписують різні дати – 1667, 1696-1713 роки. Різниця – відстань між першою і останньою – просто вражаюча – майже півстоліття! Ніби і різні підписи під листами – отаман Захарченко, кошовий Сірко, як і його адресати-султани – від Ахмедів до Мехмедів. Виникає резонне питання: чи не робилося це зумисне, щоби вкрай заплутати на шляху до пошуків істини нащадків славних запорожців, так би мовити, відвести удар історії від себе?

І все ж факти сьогодні свідчать уперто: лист переробляли неодноразово, намагаючись зробити його правдоподібним – «на український лад», з козацькою «родзинкою». Хоча за основу автори фальсифікації, очевидно, все ж брали справжній текст листа, писаного запорожцями на адресу Потьомкіна.

Отож, за логікою, випливає, що свого нищівного листа козаки писали саме царедворцю Потьомкіну, якого добряче знали, дошкульно і влучно прозвавши за своїм давнім звичаєм відповідним принизливим прізвиськом.


Погляд  зблизька на Нечесу Грицька

Хитрий політикан Потьомкін уже давно підступно улещував  Запорозьку Січ. Частенько тут бував, висловлював козакам, бурхливо висловлював свій захват запорозькою вольницею, по панібратськи пив-гуляв із козаками. Майбутній князь Григорій Потьомкін-Таврічеський так «загостювався» у козацьких куренях, що втратив належний світський вигляд, перестав доглядати за собою. Отож, за збиту свою перуку і отримав від козаків належне прізвисько – Грицько Нечеса.

Написавши згодом підлесливого листа до кошового отамана Петра Калнишевського, де «розливався» у своїй любові та повазі до запорожців, отримав у травні 1772 атестат про прийом його у козаки. Під іменем Грицька Нечеси генерал-майор Потьомкін того ж року був приписаний до запорозького Кущевського куреня. Зауважимо, що чин генерал-майора тоді прирівнювався до гетьмана.

Саме до цього хитрющого прохіндея-царедворця, гнилу суть якого вчасно не розгледіли козаки, офіційно виходила ініціатива підпорядкувати запорозьке військо російському царату. Зрозуміло, що грізне військове формування Запорізької Січі не дозволило б московській державі безкарно грабувати Україну, силоміць затягнути її в окупаційну трясовину.

Саме на одну із таких вимог знахабнілого Потьомкіна, певне і написали козаки своє знамените, саркастично-презирливе послання. І називалося воно (увага!) згідно колись написаного юним Гоголем тексту  уже згаданого нами тексту з «Вірши, говоренной гетьману Потьомкіну козаками». Але зміст цієї «Вірши», певне, мав бути більш інтелектуальним і оригінальним ніж той, що подали нам із Москви – як написаний до турецького султана.

Слід нагадати, що якраз у цей час офіційна Росія була конче наполохана повстанням Омельки Пугача – Ємєльяна Пугачова, який зорганізував його у Поволжі. Саме вона і нагадала «боярам» про реальну для російського царства небезпеку – Запорозьку Січ. Так, граф Понін, який проводив дознання за справою Пугачова, доповів Катерині II, що самозванець мав намір із заволзьких степів іти за підтримкою на Січ.

Тож в кінці квітня 1775 року фаворит цариці граф Григорій Потьомкін, який постійно шпигував у козацькому середовищі, запропонував підступно використати для захвату Запорізької Січі російські війська, що поверталися з турецького фронту. Цариця схвалила цю підлу хитрість свого коханця і невдовзі генерал Текелі отримав таємний наказ зненацька захопити Січ, що той і зробив 5 червня того ж року.

Враховуючи чисельну і тактичну перевагу ворога січовики не чинили опору. Частина їх здалася, а інша – через плавні, Дніпром втекла у турецьке володіння, зорганізувавши там так зване Невірне (звичайно ж, царату російському) військо Запорізьке, яке уже воювало на боці турок, жадаючи помсти над руйнівниками рідної Січі.

Та лише через два місяці потому, 5 серпня, Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, як такої, згідно якого навіть саме «употребление слова « запорожский казак» должно рассматриваться, как обида императорской величественности». Про який же панічний страх перед козаками це має свідчити!

Ліквідація Запорозької Січі стала болючою раною українського народу, який відгукнувся на ті події сумними піснями, думами і в яких засуджував реакційну російську політику Катерини II і її підлабузника, одноокого жорстокого пірата українського Дикого Степу, Великого Лугу Гришки Потьомкіна.

Саме усі народні твори, перекази і зародили у свідомого сина рідної землі, козацького нащадка Іллі Рєпіна натхнення, прагнення втілити на полотні колективний образ гордого, волелюбного українського козацтва, у виразну мить зневаги і презирства до російського царату. А ще – захоплюючі розповіді старих запорожців. А ще (і це конче значимо!) – патріотична творчість геніального земляка Миколи Васильовича Гоголя.

А щодо злодійкуватої постаті у нашому розслідуванні Потьомкіна, то коли той помер, його одноплемінник Ф.Розтопчин  писав конкретно «Смерть совершила удачный удар… О нем  сожалеют разве что гренадеры его полка, которые, лишаясь его, лишились привилегий ворожать безнаказанно…». А князь Щербатов стверджував, що у Потьомкіна був увесь набір усіх людських недоліків.

Отож, коли дивитися зблизька на цього князька очима його сучасників і навіть співвітчизників, то його постать має мати досить жалюгідний вигляд, що відштовхує.

Та досить уже про Потьомкіна-Нечесу. Не на його користь наведено вже чимало фактів. Так-то воно так. Та ось тільки чи не соромно, що на нашій українській землі, в уже незалежній Україні, майже на історичних землях запорізьких козаків возводиться помпезний пам’ятник підступному і жорстокому руйнатору славної Січі: при незрозумілому мовчанні нащадків запорожців. Ганьба! А чи не так, сучасні панове козаки?..


Одвічні фальсифікатори історії

Та повернімося до Рєпінської картини. Підсилимо наші пошуки істини останнім стверджуючим фактом того, що козаки не писали свого листа султану. І допоможе нам у цьому все той же вельмишановний – чи не символічно! - Микола Васильович Гоголь. У другому томі зібрання творів геніального письменника, що побачило світ у московському видавництві «Художественная литература», можна вичитати, що ще в 1947 році ця картина Іллі Рєпіна мала лаконічну назву – «Запорожцы».

Що ж це, люди добрі, виходить? Що в педантному, наскрізь цензурованому виданні необачно переплутали назву всесвітньовідомої картини? Чи до того часу ще не придумали нової з байки про турецького султана. А чи це був лише перший етап фальсифікації назви цього полотна?

Скоріше за все так сталося тому, що минало лише неповних двадцять літ після смерті художника, і, ще багато хто знав від дідуся Рєпіна, кому ж справді писали козаки відомого в народі листа. Отож, певне, тому і не вистачило нахабності оголосити картину під фальшиво політичною назвою, яку маємо і сьогодні – «Казаки пишут письмо турецькому султану».

Таким чином, маємо вагому підставу стверджувати, що згадану вище назву придумали картині і розповсюдили її московські ідеологи в 50-60-х роках минулого століття. І саме тоді ця картина була успішно розтиражована від засобів масової інформації до всіх будинків культури в колишній УРСР.

Чи могло статися таке неподобство, м’яко кажучи. А чому б і ні. Адже Московія за всі часи свого існування тільки займалося, що підступно і в той же час цинічно цупила  історію сусідів. Найбільше у цьому, з дозволу сказати процесі, постраждала найближча географічно і найбагатша історично Україна. Найбільша ж, глобальна фальсифікація історії Русі розпочалася саме в часи правління Катерини II, пам’ятник якій, до речі, теж нещодавно поставили (за що?!) на українській землі. У спеціальному указі від 4 грудня 1783 року було сказано: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России... по известному, довольно своеобразному плану». Що й зробили вірнопіддані вчені-лакеї на чолі із нащадком золотоординців Карамзіним.

Ось такі справи у галузі багатовікової фальсифікації історії.

Кому ж писали свого «колючого» листа запорожці з відомої картини Іллі Рєпіна? Певне, Потьомкіну-Нечесі?  Що мали, ми, здається, все сказали! Черга – за істиною.

Юрій Доценко,

член  Національної спілки письменників України

м.Донецьк

Понеділок, 30 травня 2011 23:51

Батурин: У ПРАВДІ СИЛА

На сто двадцять шостому кілометрі шляху Кіпті-Глухів - Бачевськ знаходиться важливий туристичний об’єкт -Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

«Гетьманська столиця» - це безцінні і цікаві пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи: палацово-парковий ансамбль К.Розумовського, Музей «Будинок генерального

судді В.Кочубея», Музей археології Батурина, Воскресенська церква-усипальниця гетьмана К.Розумовського, парк «Кочубеївський», Миколо-Крупицький монастир, Цитадель Батуринської фортеці, до складу якої входять: пам’ятний Хрест героям-оборонцям Батурина 1708 р., оборонна стіна з вежами, Гетьманський будинок, Скарбниця, криниця та дерев’яна замкова церква Воскресіння Господнього.

БАТУРИН

Я про Батурин.
Я про той Батурин,
Де кров козацька омивала мури,
А душі невідмолені кричать
Про зради чорної
важку печать.
І де «по величайшему
усмотрению»
Усе наказано
«предать забвению»…
Я про Батурин.
Я про наш Батурин.
Та тільки де
сьогодні ті буй-тури
Козацької епохи та доби…
Вони були…
А нас хто роздробив,
Уміло пересіяв, як пісок,
Щоб стерти правду
батьківських кісток,
Щоб праонук не знав
про діло прадідів?
І знову нас розділено
й окрадено,
І знов кричить через віки
Мазепа:
«Моя Вкраїно, де ти, де ти, де ти?»
 

 

Ольга Бабій

Тринадцять років поспіль на території заповідника тривають археологічні розкопки, завдяки яким розгадано багато таємниць, що приховувала батуринська земля. Окрім безцінної наукової інформації, археологи поповнили фондове зібрання заповідника тисячами предметів музейного значення. Саме археологічна колекція заповідника стала основою для створення нового Музею археології Батурина, який з 22 січня 2009р. відкрив свої двері для відвідувачів.

Архітектурно-меморіальний комплекс «Цитадель Батуринської фортеці», відтворений у 2008 р., яскраво ілюструє вигляд найбільш укріпленої частини міської фортеці 1669-1708 рр. Гетьманський будинок репрезентує реалії мурованої архітектури другої половини ХVІІ ст., а також інтер’єри цього будинку, естетичні смаки перших батуринських гетьманів - Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. У відтвореному приміщенні гетьманської скарбниці наразі йде робота над створенням музею «Скарбниця», де будуть експонуватися зразки монет та інших грошових знаків від першої князівської гривні і до сьогодення.

Важливим об’єктом Цитаделі є замкова дерев’яна церква Воскресіння Господнього, яка фактично є усипальницею героїв Батуринської оборони 1708 р., останки яких знайшли вічний спокій в її крипті. В церкві екскурсанти можуть помолитися за упокій душ невинно убієнних батуринців, запалити свічку пам’яті. З підвального приміщення церкви йде підземний хід, відтворений на автентичному місці, дослідженому археологами в травні 2008 року.

Пам’ятний знак героїчним оборонцям Батурина, встановлений в 2004 році за ініціативи та сприяння В.А. Ющенка, став першим вшануванням пам’яті шістнадцяти тисяч українців, які загинули в Батурині в 1708 році, від-стоюючи наше право на незалежну державу. Саме встановлення пам’ятного Хреста на Цитаделі стало початком відродження Гетьманської столиці.

З оглядового майданчика (висота 29 м) на вхідній вежі, над яким гордо майорить Дер-жавний прапор України, відкривається неперевершено захоплюючий краєвид . «Саме тут, у Батурині, я відчув себе Українцем», зауважують від¬відувачі з усіх куточків України, яких у 2009 році на Цитаделі побувало 84 тисячі чоловік.

Мурована Воскресенська церква-усипальниця остан¬нього гетьмана України К.Розумовського є яскравим зразком класичної архітектури початку ХІХ ст., оновлена після реставрації 2005-2008 рр., радо приймає вірян і екскурсантів.

Навпроти церкви розташовано Майдан Гетьманської слави, смисловим акцентом якого є пам’ятник «Гетьмани. Молитва за Україну» (автори Микола та Богдан Мазури), який урочисто відкрив в День Соборності України 2009 р. Президент України Віктор Ющенко. За короткий час зародилася нова традиція - весільні пари, які їдуть до Батурина звідусіль, покладають квіти саме до цього пам’ятника.

Не поступається красою і ошатністю Воскресінській церкві пам’ятка сучасної сакральної архітектури - церква Покрови Богородиці, яка зведена за меценатські кошти (в основному української діаспори в Канаді та США) з благословення Патріарха Київського і всієї України-Руси Філарета у 2007-08 рр. Окрасою інтер’єру церкви стала однойменна ікона ХІХ ст., яку подарував Президент України В.А.Ющенко під час відкриття й освячення храму 25 серпня 2008 року. Зцілює хворих, надає наснаги вірянам часточка мощей Св.Варвари, яка також є скарбом храму.

Палац останнього гетьмана України К.Г. Розумовського, блискуче відреставрований в 2003-2008 рр. при благодійній участі українських меценатів С.Тарути, В.Пінчука, Р.Ахметова, Б.Тимонькіна, Ф.Шпига, Ю.Косюка, В.Богуслаєва, О.Омельченка, В.Матвієнка , під егідою Президента України Віктора Андрійовича Ющенка, є перлиною «Гетьманської столиці». Палац є єдиним творінням видатного англійського архітектора Чарльза Камерона в Україні. В 2009 р. тут створено експозицію «Українське відродження», яка надає відвідувачу ілюстровану інформацію про історію будівництва, запустіння і реставрації палацу, видатних українських гетьманів, з акцентом на постатях К.Розумовського, його родини, а також видатних діячів - сучасників К.Розумовського.

Вда¬ло, зі смаком відреставровані інтер’єри, підібрані меблі, нікого не залишають байдужими. У переддень Дня незалежності України 2009 року в палаці К.Розумовського відбулись урочистості, що завершились подією, на яку довгі десятиліття чекала вся Україна - палац був відкритий для відвідування. Він відразу ж став найпопуляр¬нішим туристичним об’єктом у Чернігівський області - в 2009 році щодня від 500 до 2000 чоловік відвідувало па¬-лац останнього українського гетьмана.

Як важливий об’єкт паломницького туризму в Україні, НІКЗ «Гетьманська столиця» пропонує відвідати Батуринський православний жі¬ночий Миколо-Крупицький монастир в с.Осіч, що за одинадцять кілометрів від Батурина. Історія монастиря сягає домонгольського періоду, найбільшого розквіту обитель досягла за часів бутності Батурина гетьманською столицею. Одна з головних принад монастиря - цілительна ікона Святого Миколая Чудотворця. Наразі в монастирі швидкими темпами відреставровано трапезну церкву Преобра¬ження Господнього, чернечі келії, відтворено мурований паркан, будинок настоятельки, господарський двір, наразі реставрується дзві¬ниця.

Єдиним автентичним свід¬ком життя і діяльності гетьманів Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи та руй¬нації Батурина меншиків¬ськими військами в 1708 є будинок Генерального суду Лівобережної України. Яскравий зразок архітектури другої половини ХVІІ ст. відреставровано в 2003 - 2005 роках та в 2006 році музеє¬фіковано під однойменний музей. Експозиція розповідає про історію судочинства ранньомодерної України, родини Кочубеїв, романтичне і тра¬гічне кохання юної Мотрони Кочубей і гетьмана Івана Мазепи. В підвальному приміщенні музею особливе захоплення викликають воскові фігури в’язня та писаря генерального суду в майже реальній обстановці камери попереднього ув’язнення та камери слідства.

Відпочити тілом і душею можна в парку «Кочубеївський», який є пам’яткою природи місцевого значення. Парк створено на базі природної діброви. Саме його стежками ходили на побачення закохані Мотря Кочубей та гетьман Іван Мазепа. На сьогодні парк дбайливо доглянутий, тут створено діючу пасіку ім.П.Прокоповича, в 2007 році посаджено яблуневий сад, який, на здивування та радість всім, в 2009 році дав перший щедрий врожай. З ранньої весни до пізньої осені буяють в парку квіти.

Поклонитися пам’яті видатного українського бджоляра, замислитися над вічними цінностями вдячний відвідувач може на могилі П.Прокоповича, за 7 км від Батурина в с.Пальчиках, яка також є одним з об’єктів заповідника за межами міста.

До охоронних зон заповідника належить і територія заміської резиденції гетьмана І.Мазепи на Гончарівці, де знаходиться меморіальна плита на честь І.Мазепи. З архів¬них документів відомо, що тут у 1692 році було зведено палац, церкву, господарчі споруди, оточені земляними укріпленнями з виступаючими бастіонами. Археологічні дослідження підтверджують ці відомості - в серпні ви зможете стати учасником хвилюючих відкриттів науковців з Чернігова, Києва, Торонто, Донецька, які збираються кожного року в Батурині на польовий археологічний сезон.

Заповідник розвивається згідно Постанови КМУ №1123 від 17.08.2002 р. «Про затвердження Комплексної програми збереження пам’яток Державного історико-культурного заповідника «Геть¬манська столиця» і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури смт. Батурина» та Указу Президента України В.А.Ющенка № 1131 від 21.11.2007 р. «Про деякі питання розвитку Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська сто¬-

лиця» та селища Батурин». Науковий колектив закладу перебуває в постійному науковому пошуку, відкриває нові, незнані досі сторінки історії Батурина і околиць, проводить щорічні науково-практичні конференції, випускає наукову, буклетну, рекламну літературу, видає газету «Слово «Гетьманської столиці», розробляє та реалізує захоплюючі екскурсійні теми і маршрути, приймає сотні тисяч гостей.

Лагідна поліська природа, чистий, спокійний Сейм доповнюють рекреаційні можливості Батурина як привабливого туристичного об’¬єкту не тільки в масштабах України, але й зарубіжжя.

Відкрийте для себе Батурин, приїздіть до заповідника!

 

Наталія СЕРДЮК, завідуюча відділом Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»,

 

м.Батурин, Чернігівська область

Вівторок, 31 травня 2011 09:12

Батурине, дай сил мені

Для кожного з нас українська земля свята. Вся, від краю до краю. Та є на мапі держави місця - святіші святого, бо освячені кров’ю дідів і праді¬дів, пращурів, що, не вагаючись, клали своє життя на вівтар свободи неньки України. Як захисники Батурина, що загинули, але не здалися ворогам. Листопад 1708 року, коли царські війська на чолі з Олександром Меншиковим знищили гетьманську столицю, вибили, вирізали, четвертували, розіп’яли на хрестах не лише козаків - захисників фортеці, а й мешканців міста, до дітей, до найменшеньких, щоб вирубати український рід під самий корінь, залишиться в нашій історії як дата трагічна і, водночас, героїчна.