×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 62

Субота, 02 червня 2012 16:54

Золото скіфських царів

Невелика залізнична станція Чортомлик на Дніпропетровщині, де потяги, що поспішають з столиці у кримське літо, зупиняються усього на кілька хвилин,  занесена до багатьох туристичних путівників. Для любителів мандрів, історії й легенд земля, на якій господарювали скіфи відколи молодший син Геракла, Скит, народжений на берегах Дніпра-Бористена, вибрав собі роздольне царство на південь до самого Понта Евксинського, відомого нам як Чорне море, а на північ до Скитського, нині Балтійського моря, й від берегів Істеру-Дунаю до берегів Араксу-Волги, про що в своїй багатотомній «Історії» розповідає Геродот, завжди сповнена таємниць і загадок, що їх вистачить ще не один вік.

Варто зробити кілька кроків, як потрапляєш у неміряні й небачені степи, над якими, скільки зоріє небо, пасуться Овен і Телець. Прислухайся до тиші і ти почуєш, як будить сонце скрип шестиколісних скіфських коліс, що котяться вслід за незліченними табунами, гомонять городища, багаті на хліб, золото, рибу, хутра й меди, викрешують іскри мечі, завжди готові до оборони землі, якій  ніколи не бракувало ні рік, ні чорноземів, а ні трав.

… Степ, тиша,  скіфські кургани, аромати трав… Віки мовчать. Історія німа? Та ні, буває заговорить, повідає щось таки просто неймовірне. Як у червні 1971 року, коли залюблений у базавлуцькі скіфсько-козацькі степи археолог Борис Мозолевський  з тисячолітньої глибини кургану, названого за якого розміри й глибочінь ( висота досягала 20 метрів, а коло 350) Товстою Могилою, явить світу неперевершений шедевр скіфів-золотарів, літопис їх життя, їх філософський трактат про себе, свою землю й широкий світ, виконаний у щирому золоті 958-ї проби, - царську пектораль. Нагрудна прикраса і частина військового обладунку, що захищав верхню частину грудей, плечі і горло скіфського царя, не бачена ніким доти, вражала – її діаметр сягав 30,6 см, а вага – 1150 грамів. Талановитий майстер, якого досі жоден ювелір у тій майстерності не перевершив, у IV столітті до н.е. викував, вистраждав, витворив з золота стрімких коней й могутніх левів, райських птахів і барвисті квіти з тонкими, як пахощі весни, пелюстками, скіфів-воїнів із золотим руном і скіфів-орачів, мужів такої сили й гарту, що їх ніхто в історії подужати не зміг.

Каркас пекторалі  - чотири витончених, ажурних трубки, які увінчують литі голівки левів, що тримають у пащах кінцівки золотого шнура з допомогою якого цар вішав прикрасу на шию. Її три яруси, обрамлені ажуром, – то знання скіфів про світ. На нижчому ярусі і досі триває битва вільних коней з дикими грифонами, вартовими підземного царства. Середній ярус - то символічне древо життя, увінчане гілками, квітами, оздобленими блакитною емаллю, поміж яких співають райські птахи. На верхньому ярусі відображене земне життя скіфів. Вони, відклавши сагайдаки з луками, шиють одяг з баранячої шкіри, молодий воїн доїть вівцю, тут же ходять корови й коні, злітають у височінь птахи.

Сотворивши пектораль,  скіфський золотар тим самим доповнив і підтвердив записи батька історії Геродота, що мандрував скіфськими землями і залишив перші писемні свідчення про сильний і мужній народ на теренах нинішньої України. Геродот точно описав територію Праукраїни і моря, що омивали Скіфію – Балтійське,  тоді воно називалося Скитське, Чорне (Понт Евксин), Азовське (Меотіс) і Каспійське (Хвалинське). Точно описані й Подніпров’я й Подонщина з їх родючими грунтами й багатими пасовиськами, головні ріки країни Істер (Дунай), Тирас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Бористен (Дніпро),Танаїс (Дон), Аракс (Волга). Давній грек розповів нам про державну організацію скіфів, їх правителів – царських скіфів, військові союзи, господарську діяльність, звичаї, віру, обряди, культуру, боротьбу з загарбниками.

За Геродотом головна святість у всіх скіфів – богиня Гестія (Справедливість), а головні боги Сварог, Хоре, Дажбог, Геракл і Ор. Боги були милостиві до працелюбного, волелюбного народу, що нікому й ніколи не корився, тому  завжди допомагали скіфам й обдарували їх своїми дарами. У розділі про походження скіфів Геродот напише, що першим чоловіком у них був Таргетай, син бога Сонця, а його матір була дочкою Бористену. Таргетай мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая. Коли хлопці набралися сил, боги скинули їм із неба свої дари – золотий плуг, золоте ярмо, золоту сокиру і золотий шлем. Плуг для обробітку землі,  ярмо для запрягання волів, сокиру для знищення ворогів і для господарства, а шлем для захисту голови від  мечів численних зайд. Брати розділили небесні дари – нащадки Ліпоксая і Арпоксая стали орачами й скотарями, а нащадки Колаксая – царськими скитами, що стояли на чолі державного утворення володарів степу. Переказ-легенда, записана Геродотом дві з половиною тисячі років тому, свідчить - щонайменше за 1000 років до Нової ери нашим прапредкам скіфам були відомі плуг, ярмо, сокира, знаряддя рільника-господарника, і шлем, знаряддя воїна. Вони вочевидь уміли господарювати, бо обробляли землю, сіяли, як пише Геродот, пшеницю, просо, сочевицю, горох, цибулю, часник і продавали їх у великій кількості, як і коней, худобу, овець, мед, віск, шкіру, рибу іншим народам. Ці відомості свідчать  -  скіфи не були дикими ордами, як вважали деякі історики. Та й чи здатні були дикуни витворити царську пектораль, знайдену Борисом Мозолевським у Товстій Могилі? Інші шедеври ювелірного скіфського мистецтва, що віддали нам кургани Куль-Оба, Гайманова Могила? Саме тоді, коли сонце приміряло Дажбогу німб, скіфський майстер вичеканив на кубку, що переживе бурхливі тисячоліття в лоні Куль-Оби, різні сцени із життя  давніх орачів і скотарів – розмову побратимів, лікування воїна, одягненого у вишитий стрій. А знахідка у Гаймановій Могилі розповість нам про нараду скитських царів перед нашестям 700 000 війська царя Дарія на Скіфію, про навчання хлопчиків і дівчаток, звичаї і розваги степовиків. Споглядаючи ті знахідки, наша сучасниця Ліна Костенко у поемі-баладі «Скіфська одіссея» напише:

«Нема письмен – є дивне сяйво казки.

Лук золотий натягує стрілець.

Летить грифон. І золоті підпаски

під вечір доять золотих овець.

 

Землі піднявши вже котору тонну,

у глибині, де шум не доліта,

читаємо, як скіфу золотому

дає скрижаль богиня золота».

Той золотий скіф із золотою скрижаллю, посланими з неба плугом, ярмом, сокирою і шлемом знайшов останній прихисток десь під курганом у таємничих Геррах, священному місці поховань царських скіфів. «До місцевості Герри, - пише Геродот, куди 40 днів плавання, Бористен тече, як відомо з півночі. Країни, через які він протікає вище цього пункту, нікому не відомі…» Якщо пройти з мапою за вказівниками Геродота, то таємнича місцевість Герри знаходиться десь в гирлі Дніпра, західніше його порогів, де серед степу здіймалися колись тисячі курганів. І серед них Чортомлик, Гостра Могила, Кичкаський, Олександропільський. Пошук поховання царя царських скіфів редактор книжок у археологічному видавницітві, археолог і поет Борис Мозолевський розпочав серед сорока тисяч курганів, що віками вперто зберігали багату й славну історію Дніпропетровщини.

Народився той, хто безмежно люблячи степ і степовиків, про себе написав «я скіфський цар, я сплю у Геррах» у 1936 році у селі Миколаївка Миколаївської області. Ріс без батька, якого не віддала війна. Навчався  в Одеській спецшколі Військово-повітряних сил, училищі військово-морської авіації, на історико-філософському факультеті Київського державного університету імені Т.Шевченка.

У базавлуцькі степи він прийшов у 1964 році, коли на території кар’єрних розробок Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату розпочала роботи наукова археологічна експедиція. За шість років Борис Мозолевський,  який улітку працював керівником експедиції, а взимку кочегаром, дослідив понад 150 курганів різних археологічних культур: доби аріїв, царських скіфів, періоду середньовіччя.

«Я скіфський цар, я сплю у Геррах»… До Товстої Могили, що височіла на території гірничорудного комбінату і вже  заважала гірникам, тож вони наполягали на розкопках,  вірного сина степів вели і інтуїція, й космічні шляхи, якими священною  землею Герр ходили скіфи, чия суспільна свідомість базувалася на глибинних знаннях законів Всесвіту і природи, закодованих у царській пекторалі. До експедиції археолог,  тоді позаштатний співробітник Інституту археології АН УРСР,  почав готуватися з осені, а з початком сезону вже був у степу. Сантиметр за сантиметром  розкопував курган, який колеги вважали абсолютно безперспективним, наче боявся сполохати сон царського скіфа, що спочивав за звичаєм зі своєю дружиною, рабинями, кіньми, військовими обладунками і  всіма речами, необхідними під час космічної подорожі іншими світами. Роботи рухалися повільно, хоч археологи працювали з п’ятої ранку по шістнадцять годин. Можливо, цар скіфів все ще роздумував, віддавати людям свої небесні скарби чи залишити назавжди при собі. Вагання ті тривали з квітня до 21 червня 1971 року, коли курган  нарешті відкрив свої таємниці. Під його багатометровою товщею  Борис Мозолевський знайшов не потривожені грабіжниками поховання скіфської цариці і хлопчика, мабуть, її сина, що лежав у алебастровому саркофазі. Як і писав у своїй історії Геродот, увесь одяг цариці, як і висока шапка на її голові, був розшитий золотими пластинками із зображенням рослин і тварин. На шиї – масивний золотий обруч-гривна, прикрашений фігурками левів.

Та головна камера поховання царя виявилася розграбованою. Мабуть, налякані древніми попередженнями про смерть тому, хто потривожить сон величного скіфа, копачі дуже поспішали, чи їх і справді якимось знаком наполохав той цар, але у похованні не помітили головного – пекторалі. Вона відкрилася Мозолевському. Він пригадував: « Я розчищав густий наплив, що покривав підлогу і відчув, як  щось дряпнуло палець. Серце відчайдушно йокнуло. Обережно відвернувши глину, я побачив, як блиснуло золото і якимось невідомим відчуттям зрозумів, що це саме воно…»

Ніхто й ніколи раніше не знаходив нічого подібного! З товщі Товстої Могили археологи видобули 4,5 кілограми скіфського золота, переплавлених у світові шедеври.

Уже наступного дня біля кургану чергував наряд міліції з автоматами і радіостанціями, щогодини сюди приїжджала патрульна машина. З кожного потягу, що зупинявся на станції Чортомлик, сходили люди – їхали колеги-археологи з Києва, Ленінграда, Москви, журналісти. Свідок тих подій Олександр Загребельний пригадував, що у ті дні, коли відкопали пектораль, зупинилося навіть залізничне депо, що знаходилося поруч з Товстою Могилою. Усі його працівники, як і половина селища, зібралися біля розкопу.

Слава пекторалі полетіла світом, піднявши на свої крила і відкривача  скіфського степу. Йому нарешті дають квартиру, премію та золотий годинник у подарунок, зараховують у штат Інституту археології з персональною ставкою 200 карбованців. Та все ж через свою правдиву поезію, любов до степу, що у той час зовсім не заохочувалось Борис Мозолевський був у списку не благонадійних. А ще  через свої наукові теорії щодо ідеологічних підвалин скіфського суспільства, дослідження філософської сутності пекторалі, яка перекреслювала постулати багатьох іменитих про прийшлість скіфів на українські терени з інших земель, їх варварський спосіб буття, а разом і розбивала вщент теорію меншовартості українського народу, як спадкоємця скіфської історії й ментальності. Він сам говорив, що від грат його урятувала пектораль, надзвичайну цінність якої визнали, слідом за усім цивілізованим світом, свої. Археологу, після офіційного звіту начальника експедиції  й директора Інституту археології  перед главою уряду України та офіційного прийому у самого Щербицького, було організовано аудієнцію на дачі у першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста. Усі, хто там зібралися, змогли не лише побачити скіфську прикрасу, а й поміряти її. Особливо  сподобалася пектораль онуку Шелеста. У домашньому фотоальбомі дружина Бориса Мозолевського, Віра Данилівна,  довго зберігала світлину, на якій сановитий онук красується у обладунку скіфського царя.

Тож людина, яка зустрічалася з першим секретарем ЦК, стала недоторканною. Отримавши захист від закидів в українофільстві та інших ідеологічних гріхах, археолог продовжував багато працювати, писати, виступати з лекціями. Якось після одного з виступів до нього підійшла незнайома жінка і таємничим голосом сказала: «Чоловіче добрий, а ви не хизуйтеся своїми відкриттями: вам таланить, тому що ви скіф, позаяк при народженні у вас вселилася душа стародавнього кочівника, який достеменно знає де що лежить. А ви просто приходите і берете…»

Так чи ні, але монографія дослідника про Товсту Могилу швидко стала бестселером у науковому світі. У 1991 році, знаменному для України здобуттям незалежності, Борис Мозолевський робить ще одне надзвичайне відкриття – розкопує у Соболевій Могилі поховання скіфського жерця, яке досі ніхто не знаходив. Узявши до рук найціннішу знахідку – ритуальне кістяне набічне веретено, цей знак знання, учений доводить свої теорії про поділ скіфського суспільства на три стани – воїнів, жерців і виробників, про те, що давню й могутню державу зруйнувало не що інше, як криза ідеології й суспільної свідомості. Того ж року відкривач степів піде на їх поклик з земного життя. Уже після його переходу у інший світ вийде друком збірник «Скіфський степ» та 600 сторінок поезії .

З дня відкриття таємниці Товстої Могили минуло понад сорок років, а й сьогодні не вщухають дискусії про те, хто ж витворив із золота той шедевр, скіфську пектораль, страхова вартість якої становить 2000000 доларів. Одні учені схиляються до того, що на замовлення скіфської еліти дорогі обладунки виготовлялися грецькими майстрами на півдні України, у Пантікапеї чи в Ольвії, інші мають свої теорії. Щоб там не говорили, а незаперечним залишається той факт, що обличчя людей на пекторалі індивідуальні, а кожна деталь точна й довершена, бо виліплена з натури. Навіть, амфора  для молока цілком реальна, такі виготовляли у причорноморських степах, у Криму. А  може, відклали сагайдаки  зі стрілами й сіли  перепочити, поговорити прожиття-буття самі замовники пекторалі – царські скіфи, яких Ліна Костенко у своїй «Скіфській одіссеї» назве автентичними, зазначивши, що «в курганах скіфських – не монголи».

«Хоч думка є, що  твори ті античні, -

чи густо в греків схожого лиття?

Чому такі там скіфи автентичні?

Який це грек так знав би їх життя?

 

Чи грек ходив їх малювать з натури?

Жив у степах, набравшися халеп?

Такий шедевр не створиш за два тури,

тут треба знати змалечку той степ».

Та повернемося на хвилинку у скіфські часи, у 513 рік до н.е. Тоді перський цар Дарій, зібравши 700000 армію вирушив на Скіфію. Він либонь забув історію про те, як зовсім недавно, у 529 році до н.е., попередній правитель Персії цар Кир наклав голову і загубив усю свою армію у війні лише з одним скіфським племенем – масагетами.

Дарія у причорноморські степи, на береги Бористену-Дніпра вабило скіфське золото. Він понад усе хоче знайти і заволодіти небесними дарами скіфських богів – золотими плугом, ярмом, сокирою і шлемом кольору сонця, а ще скарбами, захованими у Геррах. Дарій, як пише Геродот, перейшов на європейський берег Боспору спеціально збудованим мостом, а флот його вирушив у Чорне море, щоб чекати правителя біля берегів Дунаю. Коли скіфи почули про вторгнення на свою землю, вони зібрали царів та провідників скіфських племен – таврів, агатирсів, неврів, меланхленів, будинів, гелонів і сарматів н араду, де й виробили план боротьби із зайдами. А далі із шкільної історії ми знаємо про те, як скіфи заманили персів у глиб своїх володінь, як використали проти загарбників тактику випаленої землі, як гордо відповіли на пропозицію Дарія скласти зброю, що вимагав прислати воду і землю у подарунок на ознаку підкорення. За Дарієм ішла 700 тисячна  армія і він був переконаний у перемозі над менш чисельним військом. У відповідь цар Скитії Ідантирс надіслав персу пташку, мишу, жабу і п’ять стріл, що означало, якщо перси не полетять птахами туди, звідки прийшли, не зариються як миші у землю, не стануть жабами і не плигнуть у воду, то будуть постріляні скіфськими стрілами. Так і сталося.  Скіфи постійно нападали на загарбників, сили їх танули і ті, перед початком головної битви,  сховавшись у темряві ночі, ганебно втекли, залишивши у таборі поранених, хворих, виснажених. У Скіфії Дарій, який  до того підкорив Індію, Єгипет, багато держав Малої Азії, Греції й Африки, втратив майже усю армію. Від смерті його врятувало те, що він з недобитками встиг таки переправитися через міст на Босфорі. Більше перси воювати зі скіфами не наважувалися і по скіфське золото більше не ходили.

І хоч Борис Мозолевський віднайшов у Товстій Могилі пектораль, яка зберігається у Музеї історичних коштовностей, що на території Києво-Печерської лаври і належить до Історичного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України, таємниці скіфського золота залишаються не розгаданими. Як і те, де ж насправді знаходиться місцевість Герри, що слугувала скарбницею царських скіфів та місцем останнього земного спочинку їх царів. Сучасний дослідник з Донецька Олександр Черних переконаний, що Герри, це не що інше, як урочище Кам’яні Могили  за дванадцять кілометрів від іншої  невеликої залізничної станції Розівка, що стоїть серед запорізьких степів. Ці простори, що тягнуться від Чортимлика до Азовського моря, чекають мандрівників і дослідників, серед яких, напевно, будуть і ті, хто дочитає книгу скіфської історії та до кінця розгадає таємницю скіфського золота.

Світлана Чорна

 

 

 

 

 

 

Вівторок, 05 червня 2012 20:42

Свято української пісні у Валга

Пісня – душа українського народу. В цьому могли переконатися всі, хто завітав на концерт народного ансамблю «Живограй» під керівництвом заслуженого працівника культури України, професора А. С. Пастушенка в місті Валга 28 травня 2012 року.

З перших хвилин глядачі поринули в яскравий світ авторської та народної пісні. Андрій Семенович Пастушенко – композитор багатьох пісень на слова відомих поетів та власні вірші. Його пісні пронизані любов’ю до рідної землі, українських звичаїв, повагою до батьків, інших людей, вони не можуть залишати байдужим, проникають у саму душу. Кожна пісня радує і водночас пробуджує смуток, бо відносить нас до рідної домівки, що на Україні: такої близької і такої далекої.

Слухачів вразили дійсно талановиті і такі близькі серцю пісні А. С. Пастушенка у виконанні ансамблю «Живограй» як «Ой скрипалю», «Стежина до рідного дому», «Дівчата, дівчата»… Сподобались вокально-хореографічні композиції «Калина», «Верба». На крилах народних пісень, виконаних акапельно тріо дівчат, ми потрапили в дитинство, де так часто звучала мамина пісня. Дует «Золота секунда» у складі Л. Пастушенка та І. Юсенко запам’яталися емоційною забарвленістю і глибоким змістом творів про кохання. Яскравим закінченням концерту стала фінальна пісня «Україно, рідний краю!», виконана всіма учасниками концерту і ансамблем «Калина» м. Валга.

Отож в естонському містечку Валга наприкінці травня відбувся не просто концерт творчого колективу із міста Рівне, а справжнє свято української пісні. Бо на крилах пісні людина долає незвідані відстані, доторкається до свого коріння, зближається з іншими, близькими за духом:

Є пісня наша українська,

Котра єднає в дружнє коло –

Від Києва, Варшави, Мінська

Звучить нам радісно й щасливо.

Щиро хочеться подякувати колективу ансамблю «Живограй», його художньому керівникові А. С. Пастушенкові, міським управлінням м. Валга та Сілламяе за проведення, підтримку, організацію заходу.

Руслана Довга

Керівник

Валгаської української суботньої школи «Калина»