Прес служба

Прес служба

Неділя, 04 квітня 2010 20:52

Конституція Пилипа Орлика

5 квітня 2010 року виповнюється 300 років з дня прийняття Конституції України гетьмана Пилипа Орлика. Українці можуть пишатися цим документом, який побачив світ на 77 років раніше американської і на 81 рік раніше польської Конституції. Однак багато наших співвітчизників не читали не лише всього тексту Конституції Орлика, але й жодної фрази з неї.

Конституція Пилипа Орлика — скорочена назва пам'ятки політико-філософської та правової думки, створеної 1710 року. Повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».

Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis. За оцінкою сучасних українських істориків, це перша європейська конституція в сучасному розумінні Пилип Степанович Орлик (21 жовтня 1672 — 24 травня 1742) — Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках.
Народився 21 (можливо 11) жовтня 1672 року в м. Косут Ошмянського повіту на Віленщині (тепер територія Білорусі) в сім'ї родовитої литовсько–чеської сім'ї. Батько Степан Орлик був військовим, який служив на боці польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Матір – Ірина Орлик (з українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком). Пилип Орлик навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами. Історія створення: Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана. Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією. Опис: Текст конституції відомий у двох варіантах: староукраїнською та латинською мовами. Документ складається з преамбули та 16 статей. Державний устрій: У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної старшини (стаття 6). У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.
 
Середа, 29 вересня 2010 00:31

Погляд в далеке минуле

За статистикою - більш, ніж 38 000 населення Естонії – це нація українців. І чому ж українці покидають свою рідну землю  з площею 603.7 тис. км² , країну, яка являється найбільшою в Європі, і живуть в Естонії, площа якої складає 245 226 км² ? Мабуть, відповідь на це питання нам потрібно шукати в 900 - 1000 роках, звідки все почалось...

Ярослав Мудрий, син Володимира Великого ( Красне Сонечко ) і злощасної полоцької князівни Рогнеди правив на території  Русі ще починаючи з 1015 року. Важким періодом виявились ці роки для нього – втрата батька, міжусобиці між братами. Після смерті Володимира київський престол захопив туровський князь Святополк Окаянний, брат Ярослава. Бажаючи усунути можливих суперників, Святополк убиває братів, князів ростовського Бориса, муромського Гліба, древлянського Святослава, але йому так і не вдалось вбити Ярослава. Близько 20 років брати воювали за Руську землю, за Київ, і тільки після смерті Святополка, Ярослав об'єднав Русь,відтворивши її єдність. Саме за його правління розвинулися нові господарські процеси, розквітли міста, ускладнилося громадське життя, рушила вперед культура країни.

Ярослав залишився в історії як великий містобудівник. Він затвердив владу Русі на західному березі Чудского озера і вивів руські кордони до Прибалтики. Тут було засноване місто Юр'єв (нинішній Тарту). Місто одержало свою назву на честь Ярослава (Георгій - Юрій його християнське ім'я). Ярослав неодноразово починав походи на войовниче балтійське плем'я ятвягів; у літописах згадуються і його походи на Литву. Таким чином  Ярослав прагнув забезпечити вихід Русі до Балтійського моря, зміцнити безпеку її північно-західних кордонів. Про Ярослава Мудрого, великого державного діяча, який назавжди ввійшов в історію України можна говорити багато. Забути його – значить забути свою історію...

Тепер ми можемо вважати, що відповідь на наше питання знайдена. Так все просто і банально, а яка велична історія тут прихована! От чому українців тягне на землю Балтійську, бо ми є частиною її. Українці в Естонії – активна діаспора, діяльність якої здається безмежною: танцювальні гурти, музичні колективи, футбол, недільна школа... Саме головне те, що ми зуміли себе показати, нас побачили, в нас вірять. В недільних школах, діти, які прагнуть вивчати українську мову. Дякуючи естонському уряду, ми можемо офіційно працювати, відновлюючи свої традиції і культуру. Ми щасливі, що стосунки між Україною і Естонією надзвичайно теплі і дружелюбні. Надіємось, в далекому майбутньому вони тільки зміцніють, адже ми до цього йдемо, до миру. Штанграт Наталія Недільна школа "Надія"

Вівторок, 07 грудня 2010 17:39

УКРАЇНСЬКА ГОЛГОФА

Цього року додалося нове унікальне картографічне дослідження. В Кобзарській світлиці Українського дому у Києві відбулася презентація картографічного видання „Україна. Голодомор 1932-1933”.

Карту географічних досліджень Голодомору видано вперше за ініціативи Державного науково-виробничого підприємства „Картографія” та за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Автори-видавці створили карту, на якій нанесено місця поховань жертв і пам’ятні знаки, а також показано „чорні дошки” - села, які за спротив владі були оточені озброєними загонами. Занесення населеного пункту на „чорну дошку” означало його повну ізоляцію і приречення на вимирання за „невиконання хлібозаготівель”, там навіть партійним керівникам не давали пайків.

Цього року додалося нове унікальне картографічне дослідження. В Кобзарській світлиці Українського дому у Києві відбулася презентація картографічного видання „Україна. Голодомор 1932-1933”. Карту географічних досліджень Голодомору видано вперше за ініціативи Державного науково-виробничого підприємства „Картографія” та за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Автори-видавці створили карту, на якій нанесено місця поховань жертв і пам’ятні знаки, а також показано „чорні дошки” - села, які за спротив владі були оточені озброєними загонами. Занесення населеного пункту на „чорну дошку” означало його повну ізоляцію і приречення на вимирання за „невиконання хлібозаготівель”, там навіть партійним керівникам не давали пайків.

Картографічне видання має докладну інформацію з 26 регіонів України з переліком 7 тисяч пам’ятників та майже 4 тисячі світлин цих об’єктів і доповнено додатками: „Смертність від Голодомору” зі шляхами переселення у вимерлі райони України громадян з Росії та Білорусії, карта „Селянських заворушень (1930 р.)” з позначками ра¬йонів селянського опору колективізації.

Слід сказати про вкрай обмежену базу фотоджерел, які є прямими доказами злочинів тоталітарного режиму. Свідоме приховування будь-якої інформації про причини та наслідки Голодомору стали на довгі роки складовою офіційної політики правлячої партії. Ще тривають дослідження цього тяжкого злочину, і розкриваються нові факти. Незаперечним їх свідченням стали фотодокументи, що зберігаються в Центральному державному кінофотоархіві України ім. Г.С. Пшеничного. Залучення до наукового обігу фотодокументів архіву ще більше поглибить висвітлення історії Голодомору.

Сьогодні ми прагнемоосмислити не тільки кількість замордованих голодом українців, а передусім - головні причини, що довели до трагедії:  колективізація, розкуркулення  і голодомор, організовані сталінським режимом з єдиною метою - знищення українського селянства, ліквідація „куркульства” як класу, як „ворожих елементів”. Зброя голоду була застосована, аби селяни віддали свою власність колгоспам і перестали бути „самостійниками”. У них за¬брано землю і майно, через систему „торгсинів” вилучено родинне золото. Ніби з тисячолітнього минулого, жертви Голодомору, які вижили, згадували запашні батьківські садки, олійниці, млини і пасіки, свитки і барвисті хустки, золоті сережки-ковки і намисто з дукатів. А потім - про фуфайки, кирзові чоботи, колгоспні ферми, сільмаг і клуб на місці знищеної церкви.

У той час, коли сталінські душогуби-„заготівельники” заарештовували, судили, кидали до в’язниць, розстрілювали, висилали за межі республіки „злісних боржників перед державою”, періодична преса, замовчуючи голод, заповзято вихваляла колгоспний лад і нове життя селянина. Сталінському керівництву допомагали республіканські органи влади, грабуючи своїх українських селян і неминуче прирікаючи їх на голодну смерть. Невтомно працювали послані ними буксирні бригади, вимагаючи продрозверстку та хлібозаготівлю. На тогочасних документах стоять печатки і підписи Косіора і Мануїльського, яких і досі вважають видатними політичними діячами.

Із сумом українські селяни зустрічали новий 1933 рік. Вже 1 січня Сталін привітав українців з новим роком, а наступного дня надійшла директива про затвердження плану хлібоздачі на січень 1933 р. До кінця місяця Україна повинна була здати державі 62,5 млн. пудів збіжжя. Отже, зимові хлібозаготівлі позбавили людей останнього шматка хліба. З березня 1933 р. почався масовий Голодомор. Люди вмирали родинами, селами, реґіонами,  гинули не лише від голоду, а й від його наслідків: гострих інфекційних захворювань, заражень, отруєнь. Натовпи опухлих, обдертих, доведених до божевілля людей вешталися в пошуках їжі.  Люди просто конали на рідних обійстях і на полях, у степових байраках і на засмічених, байдужих до їхніх страждань вулицях. В усіх районах України органи ДПУ реєстрували численні випадки людожерства. Села оніміли. Лише сумний стогін і торохкотіння грабарок, які збирали померлих, порушували тишу. Не були поодинокими випадки, коли разом з померлими ховали ще живих людей в безіменних ямах. Життя перетворилося на передчасну могилу.

З огляду на масштаби, жорстокість і цинізм здійснення Голодомору, історія сучасної Європи не має аналогів подібних злочинів, коли в мирний час і за сприятливих природнокліматичних умов від голоду помирали мільйони людей - українців. Упродовж кількох років Україна втратила близько 10 мільйонів життів.

Протягом одного-двох років у примусовому порядку, під страхом репресій, аж до фізичного знищення, було запроваджено в українському селі нову систему суспільних і виробничих відносин - колгоспну. На селян-одноосібників та колгоспи було накладено непосильні податки, за невиконання яких несли карну відповідальність. Жорстокість влади була безпрецедентною: з 20 листопада 1933 року за розпорядженням українського уряду селянам-колгоспникам зовсім припинили видавати зерно в рахунок оплати відпрацьованих ними трудоднів. Пояснювали так: цей захід матиме силу до тих пір, поки Україна не виконає державний план щодо заготівлі зерна. Водночас 1932 року з України було експортовано 1,72 мільйона тонн зерна, а 1933-го - 1,68 мільйона тонн. Радянським Союзом здійснювався продаж зерна за кордон за демпінговими цінами, в той час як населення гинуло з голоду.

Влада заперечувала на між¬народному рівні факт голоду на Україні і не допускала гуманітарної допомоги з-за кордону. Міське населення мало змогу протриматися на  продуктових картках, а селяни були позбавлені цього. Не допускалася міграція сільського населення в пошуках їжі в міста, і навіть заборонялося поштовим установам приймати харчові посилки в Україну. Голод був і в Росії, але не в таких масштабах і не з такою жорстокістю, як на українських землях. Приміром, на засіданні Політичного комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи було озвучено, що населення Росії внаслідок голоду скоротилося на 1,8 відсотка, а в Україні ця цифра сягнула майже 12% (порівняйте при цьому співвідношення територій!).

Від цих жахливих подій нас відділяє 77 років - час до¬статній, щоб знищити людську пам’ять. Але це сумне і трагічне  минуле нашого  народу завжди буде з нами, навіть коли ми будемо намагатися його забути як страшний сон. Уже кілька поколінь стали заручниками свого шлунка, своєї фізіології, переданої зі страхом генетичної пам’яті, що має безпосередній вплив і на наші політичні погляди. Та ми не маємо права забувати, що і чому тоді сталося. Бо один забутий злочин породить десять наступних. Не було б Голодомору, якби не було розкуркулення. Якби люди схаменулися, скажімо, у 1929 році, коли їх насильно гнали в колгоспи.

Наш обов’язок перед пам’яттю своїх прадідів, дідів і батьків - одностайно свідчити перед світом правду, бо у світовій історії за весь час існування людства не було такої трагедії, коли за один мирний рік знищили більше людей, ніж за кілька років війни. Ці страхітливі події 1932-1933 рр. вписали чорну і ганебну „славу” тоталітарної держави в життя українського народу навічно. Пам’ять про це вкарбувалася у свідомість наших співвітчизників назавжди і передаватиме з покоління в покоління стогін знедолених і неоплаканих жертв Голодомору. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи, і зробити все, аби подібні трагедії не мали місця в майбутньому.

Людмила  СУЛИМА,

власний кореспондент «УК»{jcomments on}

Субота, 14 травня 2011 11:49

Кому ж пишуть листа запорожці?

Кому ж пишуть листа запорожці на знаменитій картині Іллі Рєпіна?

Це питання коли не хвилює, то конче цікавить вітчизняних істориків, літераторів, мистецтвознавців і сьогодні, хоча від дня завершення написання (творчий процес тривав аж тринадцять років!) цього всесвітньо відомого полотна великого майстра пензля уже минуло рівно 120 літ.{jcomments on}

За допомогою безперечних фактів і логічних припущень спробуємо й ми підняти щільну завісу над історією написання, дивної трансформації назви безсмертного творіння нащадка козацького роду Іллі Юхимовича Рєпіна.

Шукайте витоки  - у Гоголя

А допоможе нам у цій нелегкій справі інший велет творчого духу із глибоким козацьким корінням, якого художник обожнював, і, ще до того, як почав писати свою відому картину про запорожців, за власною ініціативою написав портрет свого великого земляка-українця.

Як  відомо, ще з юних літ (з 1826 року) Гоголь вів зошит-щоденник, який назвав «Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия». Сюди він старанно переписував українські пісні, народні прислів’я і приказки, інші фольклорні твори, звичаї, обряди, уривки із шанованої ним поеми «Енеїда» Івана Котляревського.

Та  найцікавішим для нашої історико-літературної розвідки виглядає той факт, що (і це «жирно» підкреслює дослідник творчості і життя письменника, літератор із Донеччини Віталій Куприієнко) рукою майбутнього автора безсмертного творіння «Тарас Бульба»         була записана «Вирша, говоренная гетьману Потемкину запорожцями».

Саме тут, здається, і криються нетлінні зерна правди про відому картину, а точніше – варіант її первинної назви, Іллі Рєпіна, яку уже після смерті художника з політичних міркувань, м’яко кажучи, перейменували російсько-радянські ідеологи “во благо белокаменной».

А нова назва картини свідчила уже про те, що козаки, виходить, писали свого в’їдливого листа не фаворитові Катерини Григорію Потьомкіну в Росію, а султану – в Туреччину.

Теоретики і практики марксизму-ленінізму, «сократи» сталінізму у Москві добре розуміли, як небезпечно нагадувати народу України про зневажливе ставлення наших славних пращурів-запорозьких козаків до представників російськоімперської влади.

Але в сім’ї воістино козацького роду Гоголів-Яновських, звісно, достеменно знали і добре пам’ятали, коли їх предки, запорожці, справді писали того знаменитого, переповненого козацько-народним сарказмом послання. І про це, певне, сиві нащадки переказували, передавали, як у спадок, своїм дітям, онукам. Тоді в народі, безумовно, знали, що конкретний адресат гострого листа, писаного гуртом на Січі, - «пройдисвіт-боярин, Катькин фаворит» Потьомкін, а не султан зі Стамбула. Безумовно, мали знати й про те, що це було своєрідною влучно-дотепною відповіддю запорожців на неодноразові погрози Потьомкіна «підгребти» під себе дієве й хоробре козацьке військо, як-то кажуть, за гетьманувати на Січі.

Але в той час, коли Рєпін працював напружено над своєю картиною, клав на велике полотно останні мазки, дати їй «первісну»  назву, що логічно випливала зі згаданого вище зошита-записника молодого Гоголя – «Запорожці пишуть листа російському боярину Потьомкіну», - означало  коли не смертний вирок, то каторгу, гоніння впродовж усього життя. Ось за таких небезпечних умов і змушений був наш Ілля Юхимович дати своєму геніальному творінню, так би мовити, нейтральну назву – «Запорожці». Саме під такою назвою картина, як стверджують історики, мистецтвознавці, й була відома у світі, у колишньому СРСР аж до 1949 року. Запам’ятаймо це!


Давайте мислити логічно

А тепер, братове-українці, давайте митикувати: яким же таким дивовижним чином лист, що направлявся у сонячний Стамбул, потрапив на холодні береги Неви і набув такого швидкого і широкого розголосу? Тут, як кажуть, «щось не те»… Адже це могло статися, висловлюючись дипломатично, з почуттям легкої іронії, у рік російсько-турецької дружби, «в порядку обміну культурними цінностями». А такого часового проміжку-вікна у вічно напружених стосунках між двома ворогуючими державами із загарбницькими «замашками» важко віднайти навіть за великого бажання.

Та й чи буде сам султан, отримавши на свою адресу у Стамбулі такого, м’яко кажучи, брутального листа, «тиражувати» його по всьому світу, не забувши і Росію? Цілком вірогідно. А точніше - звичайно, що ні! Адже він, врешті, не дурень, та й гонор-гордість, відповідні його високій «посаді», мав би мати. То ж із цього можна зробити цілком логічний висновок: гостровідверте послання запорожців опинилося у столиці Росії тому, що воно саме туди й відправлялося. Тому саме із Росії нас повідомили про зміст цього листа. Але при цьому «перевівши стрілки» його адресата з півночі на південь – у ворожий Стамбул.

Про цю дипломатичну аферу росіян тоді всі добре знали в Україні. Безперечно, інформація про те, що запорожці писали листа саме Потьомкіну, була добре відома і їх гідному нащадку, художнику зі світовим іменем Іллі Рєпіну, якого надихнули на написання історичної картини спогади старих козаків, веселі оповідки старих друзів. І звичайно ж, великий вплив на його творчість літературної спадщини улюбленого письменника, проникливого історика України Миколи Гоголя. Не міг він не знати і про запис «Вірши» молодим Миколою у свій ранній зошит-книгу.

Уважно ознайомившись із текстом, який подають нам із Росії за оригінал листа козаків, можна дуже засумніватися в його достовірності. Спеціалісти зауважують, що існують декілька версій цього ніби історичного документа, до яких ліплять-приписують різні дати – 1667, 1696-1713 роки. Різниця – відстань між першою і останньою – просто вражаюча – майже півстоліття! Ніби і різні підписи під листами – отаман Захарченко, кошовий Сірко, як і його адресати-султани – від Ахмедів до Мехмедів. Виникає резонне питання: чи не робилося це зумисне, щоби вкрай заплутати на шляху до пошуків істини нащадків славних запорожців, так би мовити, відвести удар історії від себе?

І все ж факти сьогодні свідчать уперто: лист переробляли неодноразово, намагаючись зробити його правдоподібним – «на український лад», з козацькою «родзинкою». Хоча за основу автори фальсифікації, очевидно, все ж брали справжній текст листа, писаного запорожцями на адресу Потьомкіна.

Отож, за логікою, випливає, що свого нищівного листа козаки писали саме царедворцю Потьомкіну, якого добряче знали, дошкульно і влучно прозвавши за своїм давнім звичаєм відповідним принизливим прізвиськом.


Погляд  зблизька на Нечесу Грицька

Хитрий політикан Потьомкін уже давно підступно улещував  Запорозьку Січ. Частенько тут бував, висловлював козакам, бурхливо висловлював свій захват запорозькою вольницею, по панібратськи пив-гуляв із козаками. Майбутній князь Григорій Потьомкін-Таврічеський так «загостювався» у козацьких куренях, що втратив належний світський вигляд, перестав доглядати за собою. Отож, за збиту свою перуку і отримав від козаків належне прізвисько – Грицько Нечеса.

Написавши згодом підлесливого листа до кошового отамана Петра Калнишевського, де «розливався» у своїй любові та повазі до запорожців, отримав у травні 1772 атестат про прийом його у козаки. Під іменем Грицька Нечеси генерал-майор Потьомкін того ж року був приписаний до запорозького Кущевського куреня. Зауважимо, що чин генерал-майора тоді прирівнювався до гетьмана.

Саме до цього хитрющого прохіндея-царедворця, гнилу суть якого вчасно не розгледіли козаки, офіційно виходила ініціатива підпорядкувати запорозьке військо російському царату. Зрозуміло, що грізне військове формування Запорізької Січі не дозволило б московській державі безкарно грабувати Україну, силоміць затягнути її в окупаційну трясовину.

Саме на одну із таких вимог знахабнілого Потьомкіна, певне і написали козаки своє знамените, саркастично-презирливе послання. І називалося воно (увага!) згідно колись написаного юним Гоголем тексту  уже згаданого нами тексту з «Вірши, говоренной гетьману Потьомкіну козаками». Але зміст цієї «Вірши», певне, мав бути більш інтелектуальним і оригінальним ніж той, що подали нам із Москви – як написаний до турецького султана.

Слід нагадати, що якраз у цей час офіційна Росія була конче наполохана повстанням Омельки Пугача – Ємєльяна Пугачова, який зорганізував його у Поволжі. Саме вона і нагадала «боярам» про реальну для російського царства небезпеку – Запорозьку Січ. Так, граф Понін, який проводив дознання за справою Пугачова, доповів Катерині II, що самозванець мав намір із заволзьких степів іти за підтримкою на Січ.

Тож в кінці квітня 1775 року фаворит цариці граф Григорій Потьомкін, який постійно шпигував у козацькому середовищі, запропонував підступно використати для захвату Запорізької Січі російські війська, що поверталися з турецького фронту. Цариця схвалила цю підлу хитрість свого коханця і невдовзі генерал Текелі отримав таємний наказ зненацька захопити Січ, що той і зробив 5 червня того ж року.

Враховуючи чисельну і тактичну перевагу ворога січовики не чинили опору. Частина їх здалася, а інша – через плавні, Дніпром втекла у турецьке володіння, зорганізувавши там так зване Невірне (звичайно ж, царату російському) військо Запорізьке, яке уже воювало на боці турок, жадаючи помсти над руйнівниками рідної Січі.

Та лише через два місяці потому, 5 серпня, Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, як такої, згідно якого навіть саме «употребление слова « запорожский казак» должно рассматриваться, как обида императорской величественности». Про який же панічний страх перед козаками це має свідчити!

Ліквідація Запорозької Січі стала болючою раною українського народу, який відгукнувся на ті події сумними піснями, думами і в яких засуджував реакційну російську політику Катерини II і її підлабузника, одноокого жорстокого пірата українського Дикого Степу, Великого Лугу Гришки Потьомкіна.

Саме усі народні твори, перекази і зародили у свідомого сина рідної землі, козацького нащадка Іллі Рєпіна натхнення, прагнення втілити на полотні колективний образ гордого, волелюбного українського козацтва, у виразну мить зневаги і презирства до російського царату. А ще – захоплюючі розповіді старих запорожців. А ще (і це конче значимо!) – патріотична творчість геніального земляка Миколи Васильовича Гоголя.

А щодо злодійкуватої постаті у нашому розслідуванні Потьомкіна, то коли той помер, його одноплемінник Ф.Розтопчин  писав конкретно «Смерть совершила удачный удар… О нем  сожалеют разве что гренадеры его полка, которые, лишаясь его, лишились привилегий ворожать безнаказанно…». А князь Щербатов стверджував, що у Потьомкіна був увесь набір усіх людських недоліків.

Отож, коли дивитися зблизька на цього князька очима його сучасників і навіть співвітчизників, то його постать має мати досить жалюгідний вигляд, що відштовхує.

Та досить уже про Потьомкіна-Нечесу. Не на його користь наведено вже чимало фактів. Так-то воно так. Та ось тільки чи не соромно, що на нашій українській землі, в уже незалежній Україні, майже на історичних землях запорізьких козаків возводиться помпезний пам’ятник підступному і жорстокому руйнатору славної Січі: при незрозумілому мовчанні нащадків запорожців. Ганьба! А чи не так, сучасні панове козаки?..


Одвічні фальсифікатори історії

Та повернімося до Рєпінської картини. Підсилимо наші пошуки істини останнім стверджуючим фактом того, що козаки не писали свого листа султану. І допоможе нам у цьому все той же вельмишановний – чи не символічно! - Микола Васильович Гоголь. У другому томі зібрання творів геніального письменника, що побачило світ у московському видавництві «Художественная литература», можна вичитати, що ще в 1947 році ця картина Іллі Рєпіна мала лаконічну назву – «Запорожцы».

Що ж це, люди добрі, виходить? Що в педантному, наскрізь цензурованому виданні необачно переплутали назву всесвітньовідомої картини? Чи до того часу ще не придумали нової з байки про турецького султана. А чи це був лише перший етап фальсифікації назви цього полотна?

Скоріше за все так сталося тому, що минало лише неповних двадцять літ після смерті художника, і, ще багато хто знав від дідуся Рєпіна, кому ж справді писали козаки відомого в народі листа. Отож, певне, тому і не вистачило нахабності оголосити картину під фальшиво політичною назвою, яку маємо і сьогодні – «Казаки пишут письмо турецькому султану».

Таким чином, маємо вагому підставу стверджувати, що згадану вище назву придумали картині і розповсюдили її московські ідеологи в 50-60-х роках минулого століття. І саме тоді ця картина була успішно розтиражована від засобів масової інформації до всіх будинків культури в колишній УРСР.

Чи могло статися таке неподобство, м’яко кажучи. А чому б і ні. Адже Московія за всі часи свого існування тільки займалося, що підступно і в той же час цинічно цупила  історію сусідів. Найбільше у цьому, з дозволу сказати процесі, постраждала найближча географічно і найбагатша історично Україна. Найбільша ж, глобальна фальсифікація історії Русі розпочалася саме в часи правління Катерини II, пам’ятник якій, до речі, теж нещодавно поставили (за що?!) на українській землі. У спеціальному указі від 4 грудня 1783 року було сказано: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России... по известному, довольно своеобразному плану». Що й зробили вірнопіддані вчені-лакеї на чолі із нащадком золотоординців Карамзіним.

Ось такі справи у галузі багатовікової фальсифікації історії.

Кому ж писали свого «колючого» листа запорожці з відомої картини Іллі Рєпіна? Певне, Потьомкіну-Нечесі?  Що мали, ми, здається, все сказали! Черга – за істиною.

Юрій Доценко,

член  Національної спілки письменників України

м.Донецьк

Понеділок, 30 травня 2011 23:51

Батурин: У ПРАВДІ СИЛА

На сто двадцять шостому кілометрі шляху Кіпті-Глухів - Бачевськ знаходиться важливий туристичний об’єкт -Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

«Гетьманська столиця» - це безцінні і цікаві пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи: палацово-парковий ансамбль К.Розумовського, Музей «Будинок генерального

судді В.Кочубея», Музей археології Батурина, Воскресенська церква-усипальниця гетьмана К.Розумовського, парк «Кочубеївський», Миколо-Крупицький монастир, Цитадель Батуринської фортеці, до складу якої входять: пам’ятний Хрест героям-оборонцям Батурина 1708 р., оборонна стіна з вежами, Гетьманський будинок, Скарбниця, криниця та дерев’яна замкова церква Воскресіння Господнього.

БАТУРИН

Я про Батурин.
Я про той Батурин,
Де кров козацька омивала мури,
А душі невідмолені кричать
Про зради чорної
важку печать.
І де «по величайшему
усмотрению»
Усе наказано
«предать забвению»…
Я про Батурин.
Я про наш Батурин.
Та тільки де
сьогодні ті буй-тури
Козацької епохи та доби…
Вони були…
А нас хто роздробив,
Уміло пересіяв, як пісок,
Щоб стерти правду
батьківських кісток,
Щоб праонук не знав
про діло прадідів?
І знову нас розділено
й окрадено,
І знов кричить через віки
Мазепа:
«Моя Вкраїно, де ти, де ти, де ти?»
 

 

Ольга Бабій

Тринадцять років поспіль на території заповідника тривають археологічні розкопки, завдяки яким розгадано багато таємниць, що приховувала батуринська земля. Окрім безцінної наукової інформації, археологи поповнили фондове зібрання заповідника тисячами предметів музейного значення. Саме археологічна колекція заповідника стала основою для створення нового Музею археології Батурина, який з 22 січня 2009р. відкрив свої двері для відвідувачів.

Архітектурно-меморіальний комплекс «Цитадель Батуринської фортеці», відтворений у 2008 р., яскраво ілюструє вигляд найбільш укріпленої частини міської фортеці 1669-1708 рр. Гетьманський будинок репрезентує реалії мурованої архітектури другої половини ХVІІ ст., а також інтер’єри цього будинку, естетичні смаки перших батуринських гетьманів - Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. У відтвореному приміщенні гетьманської скарбниці наразі йде робота над створенням музею «Скарбниця», де будуть експонуватися зразки монет та інших грошових знаків від першої князівської гривні і до сьогодення.

Важливим об’єктом Цитаделі є замкова дерев’яна церква Воскресіння Господнього, яка фактично є усипальницею героїв Батуринської оборони 1708 р., останки яких знайшли вічний спокій в її крипті. В церкві екскурсанти можуть помолитися за упокій душ невинно убієнних батуринців, запалити свічку пам’яті. З підвального приміщення церкви йде підземний хід, відтворений на автентичному місці, дослідженому археологами в травні 2008 року.

Пам’ятний знак героїчним оборонцям Батурина, встановлений в 2004 році за ініціативи та сприяння В.А. Ющенка, став першим вшануванням пам’яті шістнадцяти тисяч українців, які загинули в Батурині в 1708 році, від-стоюючи наше право на незалежну державу. Саме встановлення пам’ятного Хреста на Цитаделі стало початком відродження Гетьманської столиці.

З оглядового майданчика (висота 29 м) на вхідній вежі, над яким гордо майорить Дер-жавний прапор України, відкривається неперевершено захоплюючий краєвид . «Саме тут, у Батурині, я відчув себе Українцем», зауважують від¬відувачі з усіх куточків України, яких у 2009 році на Цитаделі побувало 84 тисячі чоловік.

Мурована Воскресенська церква-усипальниця остан¬нього гетьмана України К.Розумовського є яскравим зразком класичної архітектури початку ХІХ ст., оновлена після реставрації 2005-2008 рр., радо приймає вірян і екскурсантів.

Навпроти церкви розташовано Майдан Гетьманської слави, смисловим акцентом якого є пам’ятник «Гетьмани. Молитва за Україну» (автори Микола та Богдан Мазури), який урочисто відкрив в День Соборності України 2009 р. Президент України Віктор Ющенко. За короткий час зародилася нова традиція - весільні пари, які їдуть до Батурина звідусіль, покладають квіти саме до цього пам’ятника.

Не поступається красою і ошатністю Воскресінській церкві пам’ятка сучасної сакральної архітектури - церква Покрови Богородиці, яка зведена за меценатські кошти (в основному української діаспори в Канаді та США) з благословення Патріарха Київського і всієї України-Руси Філарета у 2007-08 рр. Окрасою інтер’єру церкви стала однойменна ікона ХІХ ст., яку подарував Президент України В.А.Ющенко під час відкриття й освячення храму 25 серпня 2008 року. Зцілює хворих, надає наснаги вірянам часточка мощей Св.Варвари, яка також є скарбом храму.

Палац останнього гетьмана України К.Г. Розумовського, блискуче відреставрований в 2003-2008 рр. при благодійній участі українських меценатів С.Тарути, В.Пінчука, Р.Ахметова, Б.Тимонькіна, Ф.Шпига, Ю.Косюка, В.Богуслаєва, О.Омельченка, В.Матвієнка , під егідою Президента України Віктора Андрійовича Ющенка, є перлиною «Гетьманської столиці». Палац є єдиним творінням видатного англійського архітектора Чарльза Камерона в Україні. В 2009 р. тут створено експозицію «Українське відродження», яка надає відвідувачу ілюстровану інформацію про історію будівництва, запустіння і реставрації палацу, видатних українських гетьманів, з акцентом на постатях К.Розумовського, його родини, а також видатних діячів - сучасників К.Розумовського.

Вда¬ло, зі смаком відреставровані інтер’єри, підібрані меблі, нікого не залишають байдужими. У переддень Дня незалежності України 2009 року в палаці К.Розумовського відбулись урочистості, що завершились подією, на яку довгі десятиліття чекала вся Україна - палац був відкритий для відвідування. Він відразу ж став найпопуляр¬нішим туристичним об’єктом у Чернігівський області - в 2009 році щодня від 500 до 2000 чоловік відвідувало па¬-лац останнього українського гетьмана.

Як важливий об’єкт паломницького туризму в Україні, НІКЗ «Гетьманська столиця» пропонує відвідати Батуринський православний жі¬ночий Миколо-Крупицький монастир в с.Осіч, що за одинадцять кілометрів від Батурина. Історія монастиря сягає домонгольського періоду, найбільшого розквіту обитель досягла за часів бутності Батурина гетьманською столицею. Одна з головних принад монастиря - цілительна ікона Святого Миколая Чудотворця. Наразі в монастирі швидкими темпами відреставровано трапезну церкву Преобра¬ження Господнього, чернечі келії, відтворено мурований паркан, будинок настоятельки, господарський двір, наразі реставрується дзві¬ниця.

Єдиним автентичним свід¬ком життя і діяльності гетьманів Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи та руй¬нації Батурина меншиків¬ськими військами в 1708 є будинок Генерального суду Лівобережної України. Яскравий зразок архітектури другої половини ХVІІ ст. відреставровано в 2003 - 2005 роках та в 2006 році музеє¬фіковано під однойменний музей. Експозиція розповідає про історію судочинства ранньомодерної України, родини Кочубеїв, романтичне і тра¬гічне кохання юної Мотрони Кочубей і гетьмана Івана Мазепи. В підвальному приміщенні музею особливе захоплення викликають воскові фігури в’язня та писаря генерального суду в майже реальній обстановці камери попереднього ув’язнення та камери слідства.

Відпочити тілом і душею можна в парку «Кочубеївський», який є пам’яткою природи місцевого значення. Парк створено на базі природної діброви. Саме його стежками ходили на побачення закохані Мотря Кочубей та гетьман Іван Мазепа. На сьогодні парк дбайливо доглянутий, тут створено діючу пасіку ім.П.Прокоповича, в 2007 році посаджено яблуневий сад, який, на здивування та радість всім, в 2009 році дав перший щедрий врожай. З ранньої весни до пізньої осені буяють в парку квіти.

Поклонитися пам’яті видатного українського бджоляра, замислитися над вічними цінностями вдячний відвідувач може на могилі П.Прокоповича, за 7 км від Батурина в с.Пальчиках, яка також є одним з об’єктів заповідника за межами міста.

До охоронних зон заповідника належить і територія заміської резиденції гетьмана І.Мазепи на Гончарівці, де знаходиться меморіальна плита на честь І.Мазепи. З архів¬них документів відомо, що тут у 1692 році було зведено палац, церкву, господарчі споруди, оточені земляними укріпленнями з виступаючими бастіонами. Археологічні дослідження підтверджують ці відомості - в серпні ви зможете стати учасником хвилюючих відкриттів науковців з Чернігова, Києва, Торонто, Донецька, які збираються кожного року в Батурині на польовий археологічний сезон.

Заповідник розвивається згідно Постанови КМУ №1123 від 17.08.2002 р. «Про затвердження Комплексної програми збереження пам’яток Державного історико-культурного заповідника «Геть¬манська столиця» і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури смт. Батурина» та Указу Президента України В.А.Ющенка № 1131 від 21.11.2007 р. «Про деякі питання розвитку Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська сто¬-

лиця» та селища Батурин». Науковий колектив закладу перебуває в постійному науковому пошуку, відкриває нові, незнані досі сторінки історії Батурина і околиць, проводить щорічні науково-практичні конференції, випускає наукову, буклетну, рекламну літературу, видає газету «Слово «Гетьманської столиці», розробляє та реалізує захоплюючі екскурсійні теми і маршрути, приймає сотні тисяч гостей.

Лагідна поліська природа, чистий, спокійний Сейм доповнюють рекреаційні можливості Батурина як привабливого туристичного об’¬єкту не тільки в масштабах України, але й зарубіжжя.

Відкрийте для себе Батурин, приїздіть до заповідника!

 

Наталія СЕРДЮК, завідуюча відділом Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»,

 

м.Батурин, Чернігівська область

Вівторок, 31 травня 2011 09:12

Батурине, дай сил мені

Для кожного з нас українська земля свята. Вся, від краю до краю. Та є на мапі держави місця - святіші святого, бо освячені кров’ю дідів і праді¬дів, пращурів, що, не вагаючись, клали своє життя на вівтар свободи неньки України. Як захисники Батурина, що загинули, але не здалися ворогам. Листопад 1708 року, коли царські війська на чолі з Олександром Меншиковим знищили гетьманську столицю, вибили, вирізали, четвертували, розіп’яли на хрестах не лише козаків - захисників фортеці, а й мешканців міста, до дітей, до найменшеньких, щоб вирубати український рід під самий корінь, залишиться в нашій історії як дата трагічна і, водночас, героїчна.

Четвер, 09 серпня 2001 23:45

Про нагородження Почесною грамотою Кабінету Міністрів України

N 1032, 09.08.2001, Постанова, Кабінет Міністрів України

Про нагородження Почесною грамотою Кабінету Міністрів України

(діє)

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

від 9 серпня 2001 р. N 1032

Київ

Про нагородження Почесною грамотою Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України постановляє:

З нагоди 10-ї річниці незалежності України та за вагомий внесок у справу формування позитивного іміджу України у світі, активну громадську діяльність нагородити Почесною грамотою Кабінету Міністрів України з врученням пам'ятного знака:Дженкінса Кемптона - президента Українсько-американської бізнесової ради (м. Вашингтон)

Кляйнерта Маттіаса - голову Німецько-українського форуму, генерального уповноваженого з питань політики та зовнішніх зв'язків концерну "Даймлер-Крайслер" (м. Штуттгарт)

Кука Дітмара Герберта - члена Ради директорів Швейцарської організації сприяння інвестиціям

Мангольда Клауса - голову правління Східного комітету німецької економіки, члена правління концерну "Даймлер-Крайслер" (Німеччина)

Мюллера Клауса-Петера - голову правління "Коммерцбанку АГ" (Німеччина)

Вишневську Ларису Володимирівну - члена Української громади Тюменської області (Росія)

Мизя Романа - пароха Греко-католицької парафії Святих Апостолів Петра і Павла, м. Новий Сад (Югославія)

Ковача Івана - головного редактора україномовної газети "Вільне слово" (Румунія)

Коса Михайла - члена української громади м. Чикаго (США)

Припхана Маркіяна - співзасновника "Українського товариства лікарів у Австрії", засновника "Українського дому в Австрії"

Чернишука Віктора Юрійовича - голову Ради представників Громади українців Литви

Асоціацію українських організацій Естонії

Ризьку українську середню школу

Українське земляцтво Естонії

Центр української культури "Джерело" (м. Томськ, Росія)

Прем'єр-міністр України А.КІНАХ

Інд. 28

П'ятниця, 18 вересня 2009 04:56

Вісті з посольства

17 вересня ц.р. відбулася зустріч Посла України в Естонії П.Кір`якова з віце-мером міста Таллінн Тааві Аасом. У зустрічі взяли участь дипломат Посольства С. Гончаревська та голова Асоціації українських організацій в Естонії В.Паламар.

Ключовим питанням зустрічі стало обговорення ініціативи Посольства і українців, які проживають в Естонії щодо спорудження пам’ятного знаку (монументу) на спомин про жертв Голодомору та політичних репресій.

Як відзначив у ході зустрічі П.Кір`яков, в історії України та Естонії на рівні із значними успіхами і світлими сторінками життя народів були й події, які не можна ані забути, ані пробачити. Це і репресії, які були застосовані по відношенню до естонського та українського народів, Голодомор в Україні 1932-1933 років, депортації.

Найбільш впливові міжнародні організації, такі як ООН, ОБСЄ, Парламентська Асамблея Ради Європи, засудили дії тоталітарних режимів і визнали їх актами здійсненими проти людства, а Естонська Республіка першою серед міжнародної спільноти визнала Голодомор в Україні 1932-1933 років актом геноциду українського народу, підкреслив Посол.

Беручи до уваги той факт, що народи Естонії і України пройшли через страшні муки тоталітаризму, на спомин про безневинних жертв, Посольство спільно з українською громадою Естонії вийшло з пропозицією про створення пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій.

Ідею, висунуту Посольством за підтримки закордонного українства було високо оцінено і позитивно сприйнято. Крім того, участь у спорудженні пам’ятного знаку має об’єднати українців, які проживають в Естонії, сприяти більш глибокій їх інтеграції в естонське суспільство, сприяти зміцненню дружби та порозуміння між народами України і Естонії.

Днями в Естонії розпочнеться конкурс на найкращу пропозицію щодо монументу.

17 вересня 2009 року

Джерело

Четвер, 01 липня 2010 18:30

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ ПОСОЛЬСТВА УКРАЇНИ В ЕСТОНІЇ

28 червня 2010 року, до 14-ї річниці Конституції України

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася важлива історична подія – в результаті тривалого і напруженого конституційного процесу Верховна Рада України прийняла нову Конституцію нашої країни.

Ця подія ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України, становленні національної системи права.

Конституції України належить чільне місце серед усіх політико-правових документів нашої держави. У ній містяться норми юридичного, політичного та суспільного характеру, які створюють вищий правовий механізм, необхідний для регулювання найбільш важливих суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини, гідних умов її життя, сталого розвитку держави. В Основному Законі України людина піднесена до ступеня найвищої цінності: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Сучасна Конституція України це не лише підсумок процесів державотворення, а й своєрідний дороговказ подальшого розвитку нашої країни як європейської демократичної держави, в якій закріплено державний устрій, основні права та свободи людини, визначено розподіл повноважень в системі вищих органів державної влади.

Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Конституція врахувала історичний досвід нашого народу і кращі світові традиції, зокрема, положення та норми більшості європейських країн. Це сприяло підвищенню міжнародного авторитету нашої країни на світовій арені, утвердженню України як дійсно європейської демократичної держави.

Приймаючи нову Конституцію України у 1996 році, Верховна Рада України багато її положень привела у відповідність до стандартів Ради Європи, членом якої наша держава є з 1995 року і яка після падіння залізної завіси стала найавторитетнішою загальноєвропейською організацією у галузі правового та гуманітарного співробітництва.

Прийняття Конституції України було визнано головною подією 1996 року в ділянці європейського конституційного права. Конституція України отримала високу оцінку Венеціанської комісії, з якою українська сторона тісно співпрацювала на всіх етапах розробки і прийняття Основоположного закону нашої держави. „Конституція встановлює міцну виконавчу владу ..., передбачає наявність системи стримувань і противаг, що унеможливлює повернення до авторитаризму. Принцип верховенства права дуже добре втілено в тексті Конституції. Запровадження демократичного місцевого самоврядування, а також важлива роль, відведена Конституційному Судові, сприятимуть утвердженню демократичної культури в Україні", - таким був остаточний Висновок Венеціанської комісії.

З 1 січня 2006 року в силу вступили зміни до Конституції України, прийняті Верховною Радою України 8 грудня 2004 р. Перерозподіл владних повноважень Президента України, Прем‘єр-міністра та Верховної Ради був покликаний сприяти подальшій реалізації демократичних реформ на всіх рівнях суспільного і політичного життя країни.

Демократичні норми, зафіксовані в Конституції України, визначають зовнішньополітичну діяльність України як таку, що спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Зовнішня політика нашої держави спрямовується на зміцнення миру і стабільності у світі та спирається на засади рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Ґрунтуючись на положеннях Конституції та враховуючи сучасні світові реалії, Україна проводить збалансовану зовнішню політику, пріоритетом якої є інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття в майбутньому членства в Європейському Союзі. Поряд із цим Україна на двосторонньому рівні використовує весь потенціал взаємодії з Росією, США та іншими стратегічними партнерами, насамперед для зміцнення економічної складової зовнішньої політики. Сферою особливої уваги є захист і заохочення прав людини, фізичних та юридичних осіб України за кордоном, а також співпраця у цій галузі з іншими країнами та в рамках міжнародних організацій.

Реалізація цих завдань дозволить Україні зайняти належне місце серед розвинутих країн світу та забезпечити добробут та процвітання всіх жителів нашої держави.

Вівторок, 02 листопада 2010 10:46

Посольство України в Естонській Республіці повідомляє.

Шановні пані та панове,

Повідомляємо, що 31 жовтня ц.р. в Україні відбулися вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів. З метою інформування представників українських громад в Естонії про проведення виборів в Україні повідомляємо таке:

- вибори пройшли у спокійній атмосфері у відповідності до законодавства України та міжнародних стандартів;
- на позитивну оцінку заслуговує робота Центральної виборчої комісії, судової системи та правоохоронних органів напередодні та в день виборів. Ці установи були деполітизовані, діяли професійно, неупереджено та не піддавалися на провокації;
- протягом останніх років однією з „класичних” проблем виборчого процесу в Україні була низька якість списків виборців. У цьому контексті показово, що реєстр виборців на цьогорічних місцевих виборах був підготовлений на якісно новому рівні, що гарантувало вільне волевиявлення громадян;
- поодинокі порушення, що були зафіксовані під час проведення виборів, мали технічний характер і загалом не вплинули на результати голосування. При цьому виявлені факти порушень вже розглядають компетентні органи. Після ретельного розслідування винні особи будуть притягнуті до відповідальності, що запобігатиме подібним порушенням у майбутньому;
- під час підготовки та проведення місцевих виборів Президент, Прем’єр-міністр та Голова Верховної Ради України продемонстрували безпрецедентний рівень відкритості до взаємодії з акредитованими в Україні дипломатичними представництвами та міжнародними спостерігачами. Ними були докладені усі зусилля для забезпечення належної організації та проведення відкритих і прозорих виборів, створення умов для вільного і свідомого волевиявлення громадян. Зокрема, Президент України у відповідь на заклики міжнародного співтовариства та з метою гарантування демократичності виборчого процесу ініціював зміни до вже схваленого закону про місцеві вибори, що дозволило виключити з нього найбільш суперечливі норми;
- МЗС у співробітництві з іншими органами державної влади створило усі необхідні умови для роботи міжнародних спостерігачів. Принципово важливо, що усі запрошення на адресу міжнародних організацій та іноземних держав здійснити спостереження за виборами були надіслані вчасно, а усі іноземці, які подали заявки до ЦВК, були зареєстровані нею як міжнародні спостерігачі;
- враховуючи відсутність міжнародного зобов’язання України, запрошення міжнародних спостерігачів на місцеві вибори без встановлення будь-яких обмежень щодо їх кількості підтверджує відкритість українських властей, їх готовність до конструктивного діалогу;
- місцеві вибори підтвердили, що штучно створений окремими політичними силами ажіотаж довкола їх проведення не приніс їм очікуваних дивідендів, їм не вдалося дискредитувати українську державу в очах громадян країни та міжнародного співтовариства. При цьому досить низький рівень явки громадян на цьогорічних виборах засвідчив втому українців від політичної турбулентності, їх прагнення до налагодження стабільного життя;
- українська влада готова до конструктивного діалогу та співробітництва з опозицією, зокрема у тих областях та населених пунктах України, де опозиційні партії здобули перемогу;
- Президент України рішуче налаштований на подальшу реформу виборчого законодавства на основі найвищих міжнародних стандартів, що включатиме удосконалення виборчої системи, оптимізацію строків проведення виборів, зміцнення прав учасників виборчого процесу, підвищення рівня підготовки членів виборчих комісій та покращення організаційно-технічних аспектів виборів;
- успішне проведення виборів стало переконливим підтвердженням ефективного поступу України на шляху до зміцнення демократії в країні, зміцнило віру громадян України в ефективність демократичної влади. Попри усі політичні спекуляції, вибори засвідчили міцну основу демократичних засад в Україні, що було свого часу визнано міжнародним співтовариством за результатами проведення виборів Президента України 2010 р.;
Україна зацікавлена в об’єктивних оцінках виборчого процесу і серйозно поставиться до усіх аргументованих зауважень та пропозицій з Вашого боку.

Посольство України в Естонській Республіці